14.2

Точніше, спочатку я помічаю знайомий темний силует біля колони, а вже потім усвідомлюю, що дивлюся саме туди, куди підсвідомо хотіла дивитися весь вечір.

Сент-Клер стоїть трохи осторонь від загального руху. У нього ця дивна манера контролювати простір, навіть просто тримаючи келих у руці. Він розмовляє з якимось поважним лордом, чия сива борода виглядає солідніше за весь мій гардероб, але коли наші погляди на мить перетинаються, мені стає ніяково. Здається, він відстежував мої переміщення по залі з точністю астронома, що спостерігає за кометою, яка от-от вріжеться в планету.

Одразу відвертаюся. Дивлюся на ліпнину на стелі. На чиїсь туфлі. Бо нікого я не шукала. Просто... оглядала периметр. Для безпеки.

Тихий оркестр змінює мелодію на щось більш тягуче, і саме в цей момент я відчуваю, як за спиною згущується холодок. Виникає те відчуття, коли на тебе дивляться впритул, оцінюючи вартість твоїх нирок на чорному ринку.

— Міс Іванно, якщо не помиляюся. Ви сьогодні — головна тема для пліток біля фуршету.

Обертаюся, упевнена — це одна з найголовніших моїх конкуренток, про яких попереджала леді Агнес. 

І дійсно, переді мною Маріса Валкорт. Поруч, як приклеєна, її молодша сестра Селін.

Мимобіжно оцінюю потенційних ворогинь. Маріса налаштована рішуче. Гостре підборіддя задерте вгору, очі підступні — чимось мені нагадують зміїні. Селін навпаки — таке враження, мріє опинитися якомога далі не тільки від мене, а й від усього цього буйства музики, розмов і пліток.

— Леді Марісо, — злегка схиляю голову. 

Не на ту напала, щоб я тушувалася перед якоюсь аристократкою. Теж мені — блакитна кров. 

— Сподіваюся, плітки хоча б цікаві? Бо моє життя в цьому палаці поки нагадує дуже дорогий, але нудний серіал.

Маріса м’яко всміхається. Її погляд ковзає по моїй сукні з професійною швидкістю цінителя моди, що шукає, до чого б придертися.

— Весь зал заінтригований. Ваша... безпосередність. Кажуть, Його Високість сьогодні приділив вам більше уваги, ніж вимагає простий етикет. Якою магією ви його зачепили?

— Наскільки мені відомо, у боротьбі за серце Його Високості правилами заборонено використовувати магію, чи не так?

— Але ж правила можна порушувати.

— Я б не ризикнула. Проте свій секрет я вам розкрию — змовницьки понижую голос і на самісінький сантиметр подаюсь вперед. ― Секрет, чим я зацікавила принца.

Очі Маріси зблискують цікавістю, але одразу ж ховаються за маскою байдужості. А от Селін навпаки — подається назустріч.

— Я… була… сама собою! — кажу повільно, підморгуючи і знову випрямляюсь. — От і все. Вам теж раджу. Щирість приваблює, а надмірна гра — відлякує. Люди відчувають фальш і оминають.

Маріса недовірливо й трохи зневажливо пирхає. Я байдуже знизую плечима — мені-то що… 

— Сподіваюся, ви розумієте, — голос Маріси стає ще холоднішим, — що це не цирк. Тут важливо знати своє місце. Деякі місця... не призначені для випадкових людей. Буває дуже боляче падати зі сходів, на які ти не мала права підніматися.

Роблю глибокий вдих. Мені хочеться сказати їй все, що я думаю про її методи, але розлючену кобру все ж намагаюся заспокоїти. Й вибираю іншу тактику. Чесну. 

— Слухайте, — я роблю крок ближче, і вона інстинктивно відхиляється. — Я бачу, що ви зараз малюєте в голові плани моєї ліквідації, але повірте — ви дарма витрачаєте час. Мені не потрібен ваш принц. Мені не потрібен цей двір, ці плітки й ці корсети, в яких неможливо дихати. Я хочу додому. Все, про що я мрію — це повернутися туди, де мене не намагатимуться отруїти за зайвий погляд Його Високості. Я вам не конкурентка.

Маріса завмирає. Недовірливо примружує зміїні очі. Вона дивиться на мене так, ніби я щойно заговорила стародавньою мовою ельфів. В її світі не існує поняття «я не хочу принца». Це як сказати, що ти не хочеш дихати.

— Ви дуже талановито вдаєте, що вам байдуже, — нарешті цідить вона через посмішку. — Але пам’ятайте: сходи в цьому палаці круті й дуже слизькі. Особливо для тих, хто випадково на них забіг.

Залишивши останнє слово за собою, вона з почуттям виконаного обов’язку йде геть.

Я втомлено закочую очі. Але не відмахуюся від її слів. Хто знає, наскільки вони помішані на принці і на що здатні. Причому не тільки Маріса, а й решта.

— Вибачте за неї, — шепоче Селін, нервово озираючись. 

Я здивовано дивлюсь на неї, думала, вона поспішила за сестрою. 

— Маріса насправді непогана. Це лише пусті погрози. Вона... вона завжди така, коли боїться щось втратити.

— Вона боїться мене? — щиро дивуюся. Це звучить як анекдот.

— Вона боїться, що ви подобаєтеся принцу. Всі це бачать. Навіть якщо ви кажете, що хочете додому... це лише робить вас ще цікавішою для нього. Але Маріса вам не нашкодить. На відміну від інших...

Селін знову боязко озирається по сторонах і, поки я збираюся з думками, щоб уточнити, кого конкретно вона має на увазі, швидко зникає в натовпі.

Рівень моєї тривоги підстрибує до позначки «паніка». Перша битва виграна. Але, виходить, вона була найлегшою...