Розділ 14

З ритму я все ж не вилітаю. Лише на мить збиваюся, але швидко знаходжу потрібний крок і повертаюся в стрій, ніби нічого не сталося. 

Лорд Пейнуорт, на щастя, дивиться кудись поверх моєї маківки з таким зосередженим виглядом, наче вирішує долю державного бюджету, а не веде мене в повороті. Це рятує.

Музика закінчується, ми обмінюємося офіційними нахилами тулубів, і я з полегшенням відповзаю до краю залу. Пережила. Жива. Навіть ні на кого не наступила — а це вже перемога.

— Досить непогано, — киває Сент-Клер, коли я повертаюся на базу. 

Його голос начебто безстрасний, але я вже навчилася вловлювати відтінки. Для нього це майже визнання моєї геніальності. 

Леді Агнес чіпко оглядає мене, ніби перевіряє, чи не забула я правила пристойності разом із холодними пальцями лорда Пейнуорта. Тобто — чи не перетворилася знову на себе справжню.

— Руки тримайте нижче. І не кусайте губу, — шипить вона. 

Слухняно розслабляю обличчя. Усередині дивна легкість. Перший танець позаду, світ не завалився, і навіть місцеві придворні дами виглядають тепер не такими вже й хижими. Так, злегка голодними.

Музика змінюється. Пари знову сходяться в центрі. Я вже прикидаю стратегічний маршрут до столика з напоями, коли поруч виникає церемоніймейстер. 

— Міс Іванно, — урочисто проголошує він. — Його Високість бажає запросити вас на танець. 

Завмираю. Серце робить такий кульбіт, що аж у вухах віддає. Кліпаю розгублено — раптом почулося?

Леді Агнес одним коротким рухом випрямляє мені хребет, відрізаючи шлях до відступу. 

Ну що ж. Або зараз, або ганьба на все життя — частина друга, феєрична. До того ж, мені справді треба з ним зблизитися. І переконати відправити мене додому. То чому б не сьогодні?

Роблю крок уперед. 

Принц чекає в центрі залу. Коли я підходжу, він легко вклоняється і подає мені руку. Я згадую все, чому мене так нещадно вчила леді Агнес, і присідаю в реверансі — глибокому, наскільки дозволяє корсет, і максимально обережному, щоб не перекинутися назад. 

— Сподіваюся, ви вже трохи освоїлися, міс Іванно, — тихо каже він, коли ми стаємо в позицію. 

— Я активно вдаю, що так, — відповідаю раніше, ніж внутрішній цензор встигає натиснути на гальма.

Він дивиться здивовано. А потім тихо сміється. Від цього сміху напруга в мені трохи тане. Веде він впевнено, легко, майже непомітно підказуючи кожен рух. З ним танцювати куди простіше, ніж із дерев’яним лордом Пейнуортом.

— Ви не схожі на дівчат з нашого світу, — зауважує після першого повороту. 

О, класика підкотів. 

— Це комплімент чи попередження про депортацію? — обережно уточнюю. 

— Поки що — щира цікавість.

Ми робимо ще коло. Я відчуваю на собі погляди всього залу, але намагаюся дихати рівно і дивитися кудись йому в район краватки, як вчила леді Агнес. 

— Лорд Сент-Клер задоволений вашими успіхами?  

Оце питання з підвохом. 

— Він… стримано оптимістичний, — відповідаю після паузи. 

У кутиках його губ знову з’являється усмішка. 

— Це найвища оцінка, на яку він здатний. Можете передати йому, що його зусилля не марні. Ви чудово вписуєтеся. І не скажеш, що іншосвітянка. Тим паче, для решти це секретна інформація.

Його рухи точні, голос спокійний. Він приємний, розумний, врівноважений. Ідеальний зразок принца з картинки. 

І тут я раптом чітко усвідомлюю одну річ. Між нами нічого не відбувається. Ніякого внутрішнього зсуву, ніяких іскор під шкірою. Мені з ним… просто нормально. Комфортно. Як зі зручним диваном.

— Ви сумуєте за домом? — питає раптом. 

— Так, Ваша Високосте. Дуже. 

Він киває. 

— Це природно. Мабуть і я б сумував на вашому місці. Навіть не уявляю, як це опинитись в геть іншиму світі. З іншими правилами. З іншими законами…

А він, здається, непоганий хлопець ― мелькає в голові обережна думка.

І я вже готуюся почати сеанс м’якого переконання в стилі «відпустіть бідну дівчину назад у цивілізацію», але музика затихає. 

Ми робимо останній поворот. 

Він не відпускає мою руку одразу. 

— Я радий, що ви серед учасниць, — каже тихіше. — Ви… освіжаєте цю застояну атмосферу. 

— Я просто намагаюся не рознести її випадково, — чесно зізнаюсь.

А сама думаю: «Трясця, це зовсім не схоже на бажання повернути мене додому». 

Він знову посміхається — цього разу по-справжньому широко. Потім вклоняється і відпускає мене на волю. 

Повертаюся до своїх під супровід шепоту й поглядів. Леді Агнес виглядає так, ніби щойно захопила сусідню державу без жодного пострілу.

— Ви розмовляли занадто вільно, — шепоче вона. 

— Він перший почав, я лише підтримувала бесіду, — так само тихо відбиваюся я. 

Сент-Клер мовчить. 

Піднімаю на нього погляд. Його обличчя — маска спокою. Надто ідеальна маска. Але темні очі вивчають мене так, ніби він проводить рентген моїх думок. І чомусь саме під цим поглядом мені стає значно важче дихати, ніж під час танцю з майбутнім королем.

Вечір котиться далі. Музика, розмови, знайомства, ще один танець із якимось лордом, який весь час нервово кашляв у мій бік. Я посміхаюся, киваю, тримаю келих за правильну ніжку і майже звикаю до статусу екзотичного звірятка.

Але десь глибоко всередині визріває вперте усвідомлення. Принц — чудовий. З ним можна домовитися, попити чаю, обговорити погоду. З Сент-Клером — небезпечно навіть просто перебувати в одному приміщенні. І, здається, саме тому я весь вечір підсвідомо шукаю його в натовпі.