13.3

Слухняно піднімаю кутики губ. Усередині все стискається і водночас дивно збирається докупи, ніби перед іспитом. 

Я не з їхнього світу, не виросла серед кам’яних галерей і придворних правил, не вчилася з дитинства говорити одне, думати інше і посміхатися при цьому третє. У моєму колишньому житті такі вечори існували хіба що в костюмованих серіалах. Тепер я стою в справжньому палаці й намагаюся виглядати так, ніби це для мене звичне середовище проживання.

Розмови в залі поступово стихають. Музика обривається на м’якій ноті, і всі погляди повертаються до дверей за подіумом. 

Принц входить без пишного супроводу — лише один ад’ютант і церемоніймейстер попереду. І перша думка, яка з’являється в моїй голові, зовсім не стратегічна: «О. Він справді гарний».

Високий, підтягнутий, у темно-синьому мундирі з тонкою срібною вишивкою. Темне волосся трохи довше, ніж диктує сувора мода, і від цього вигляд у нього менш офіційний. Риси обличчя чіткі, але жваві, а в погляді — чіпка уважність, наче він бачить людей наскрізь. 

Не таким я його собі уявляла. І це вже несподівано.

Він зупиняється біля подіуму, коротко вітає присутніх, і церемоніймейстер починає представлення. 

Кожну з нас називають на ім’я, ми робимо кілька кроків уперед, вклоняємося, обмінюємося з принцом кількома словами. 

Коли називають моє, у мене на секунду пересихає в роті. Дивно, що хвилююся, адже мені справді начхати, що він про мене подумає. Але всередині трохи тремчу. Роблю крок. Погляд піднімаю лише на мить — так, як вчила леді Агата.

Принц дивиться прямо на мене. 

— Міс Іванно, — повторює, ніби запам’ятовує. — Ви під опікою лорда Сент-Клера? 

— Так, Ваша Високосте. 

Голос звучить майже спокійно. Усередині при цьому відбувається маленький землетрус. 

— Сподіваюся, вам комфортно при дворі? 

«Дуже», — хочеться зіронізувати. Але натомість уникаю прямої відповіді: 

— Я швидко вчуся. 

На мить у кутиках його губ з’являється усмішка. 

— Це корисна якість.

Закушую губу. Що маю на це сказати? 

Відчуваю легкий тичок від леді Агнес. Це означає — аудієнція завершена. 

Квапливо вклоняюся і відступаю. І раптом між лопаток починає пекти. Ледь помітно повертаю голову і помічаю важкий погляд Сент-Клера. Серце чомусь схвильовано сіпається та стає грудкою в горлі.

Леді Агнес уже не соромлячись штовхає мене вперед, і ми відступаємо на свої місця. 

Офіційна частина швидко переходить у менш формальну. Музиканти починають грати знову. Слуги розносять напої й маленькі закуски. Гості розбиваються на невеликі групи, починаються розмови.

І от тут я потрапляю повністю під її безперечну владу. Треба стояти правильно. Тримати келих правильно. Їсти так, щоб не було видно, що ти їси. Посміхатися, але не надто. Сміятися, але тихо. Вчасно кивати. Вчасно мовчати.

Я якраз намагаюся зрозуміти, чи можна взяти ще одну крихітну тарталетку, щоб це не виглядало як ненажерливість, коли леді поруч упускає свою на підлогу. Ми зустрічаємося поглядами. На секунду. Потім одночасно вдаємо, що нічого не сталося. Добре. Я тут не єдина жива людина.

— Танці за кілька хвилин, — тихо каже поруч Сент-Клер. 

Я різко повертаюся до нього. 

— Обов’язково? 

— Боюся, що так. 

— Я поки вмію лише «виживати» під музику. 

— Цього достатньо, — спокійно відповідає він.

Перший танець відкриває сам принц. І, звісно, не зі мною, а з леді Валкорт. 

Відчуваю неабияке полегшення. Раптом мене взагалі «пронесе»? Я ж не одна з фавориток і навіть не леді. Можна ось тут, підпираючи стінку, простояти весь вечір у компанії тарталеток. Чому б ні? Смачні. А від хвилювання я точно втратила не один кілограм.

Пари виходять на середину залу. Їхній танець більше схожий на складний соціальний механізм, ніж на розвагу. 

Я вже собі спокійнісінько розслабляю плечі, коли один із придворних підходить до мене з поклоном. 

— Леді, дозвольте запросити вас, — пафосно видає. 

Кидаю розгублений погляд на Сент-Клера, який знову начепив «покер-фейс», і на леді Агнес, що нервово стиснула вуста.

В думках дзвенить сиреною: «Або зараз, або ганьба на все життя». 

Збираю усе своє самовладання, мило усміхаюся і вкладаю свої пальці в його долоню. Як вчила леді Агнес. 

— Буду дуже рада, лорде… 

— Пейнуорт… — шепоче леді Агнес. 

— Лорде Пейнуорт… — слухняно повторюю за нею.

І дозволяю себе захопити в коло танцюючих. 

Танець виявляється не таким страшним. Я рахую кроки, дихаю рівно і намагаюся не наступити партнеру на ноги. Раз. Два. Поворот. На третьому колі навіть починаю розслаблятися. А на четвертому ловлю на собі погляд принца. Уважний. Зацікавлений.

І зовсім поруч — інший. Темний. Спокійний. Важчий. Погляд Сент-Клера. І от чомусь саме через нього я раптом збиваюся з ритму. Ледь-ледь. Але він це помічає. І я теж.