Розділ 13

— Міс, ви уявляєте, що це означає? Мала бальна зала! У вузькому колі! — ледь не підстрибує Матильда, розкладаючи на ліжку коробки з тканинами. 

— Це означає, що леді має виглядати бездоганно, — сухо зауважує Елеонора. — І поводитися ще бездоганніше.

Я сиджу біля вікна й дивлюся на блідий зимовий сад. Нічний ритуал здається сном, але тепла хвиля в грудях переконує в протилежному. Сьогодні я маю вперше з’явитися перед принцом як одна з тих, хто перебуває під опікою двору. Як потенційна учасниця Відбору. Попелюшка, що випадково опинилася в казці.

— Я боюся зробити щось не так, — тихо зізнаюся. 

Матильда миттєво підбігає й бере мої руки. 

— Ви нічого не зробите не так. Ви така гарна, що всі просто втратять мову. 

Елеонора ледь помітно піднімає брову, але нічого не каже. Та я вже звикла, що вона мене трохи недолюблює.

Натомість мене в чотири руки беруться готувати до зустрічі з принцом. Спочатку ванна — тепла, ароматна, з легким запахом лаванди. Потім на мене одягають довгу тонку сорочку з м’якого білого батисту, тонкі панчохи і легкий корсет із перламутровими кісточками. 

Елеонора вправно затягує шнурівку, і я ледь не задихаюся в цьому панцирі. Але не сперечаюсь. Мені дійсно потрібно бути бездоганною.

А від сукні у мене самої перехоплює подих. Глибокий холодний блакитний шовк переливається сріблястим сяйвом. Легкий напівпрозорий верхній шар спадає м’якими хвилями до самої підлоги, тонка вишивка вздовж ліфа нагадує морозні візерунки на склі. Витончений квадратний виріз відкриває ключиці, довгі вузькі рукави закінчуються крихітними перламутровими ґудзиками.

— Ви будете схожі на крижану принцесу, — захоплено шепоче Матильда. 

— Леді має бути схожою на леді, — рівно поправляє Елеонора.

Коли шовкова тканина ковзає по тілу й остаточно лягає по фігурі, я на мить завмираю перед дзеркалом. Струнка постать, тонка талія, світла шкіра на фоні глибокого блакитного кольору. 

Я не впізнаю себе. Навіть моє цілком звичне русяве волосся сьогодні здається перевитим сріблястими нитками. Воно м’якими хвилями спадає на спину; частину пасом Матильда підхоплює срібними шпильками з маленькими прозорими камінцями. 

На ногах — атласні туфлі ніжного перлинного відтінку з невисоким підбором. 

Я роблю кілька обережних кроків, і спідниця тихо шелестить довкола ніг. 

— Це справді я? — тихо питаю. 

— Сьогодні — так, — відповідає Елеонора.

У грудях зростає знайоме хвилювання. Попелюшка перед балом. 

Тремчу, спускаючись сходами. І дивно, але не можу собі пояснити причину трепету: справа дійсно в зустрічі з королем, чи я хвилююся перед зустріччю з Сент-Клером?

Серце калатає, коли знаходжу очима його постать. Він стоїть біля каміна в строгому темному фраку глибокого графітового кольору. Тонка срібна вишивка на комірі ледь помітно виблискує у світлі свічок. Білий бездоганний комір сорочки підкреслює засмаглу шкіру, вузький темний жилет облягає сильну фігуру. Він виглядає небезпечно привабливо, і я червонію від зніяковіння.

Леді Агнес сидить у високому кріслі в темній винній сукні з важкого оксамиту. Гострий мереживний комір підкреслює її суворий профіль, темне волосся зібране в бездоганний гладкий вузол. Зупиняюся на останній сходинці.

Погляд Сент-Клера піднімається й завмирає — лише на частку секунди. У його темних очах спалахує щось гаряче й щире. Але він одразу це ховає за звичною стриманою маскою, і я вже не впевнена, чи був цей захват, чи мені здалося, бо я так його прагнула.

— Ви готові? — рівно питає він. 

— Сподіваюся, — відповідаю спокійним голосом, хоча в грудях розливається небезпечне тепло.

Леді Агнес повільно оглядає мене з голови до ніг. 

— Колір пасує, — нарешті промовляє вона. — Але тримайте спину рівніше. І не дивіться надто довго в очі чоловікам. Це сприймається як виклик.

Я слухняно випрямляю плечі. 

— Так, леді Агнес.

Вона примружується. 

— І не говоріть занадто багато. Краще створити враження загадковості. 

— Годі! — обриває Сент-Клер. — Вона й так хвилюється. Усе буде добре.

Леді Агнес підтискає губи, однак більше нічого не додає. І ми виходимио з маєтку.

Карета чекає біля ґанку. Темний лакований корпус відбиває холодне вечірнє світло, всередині — м’які оксамитові сидіння й тьмяне золоте сяйво ліхтарів. 

Я сідаю навпроти Сент-Клера. Леді Агнес — поруч зі мною.

Колеса починають рівний рух, і тихий зимовий пейзаж за вікном пливе розмитими плямами. 

Я дивлюся на свої складені руки й думаю про принца. Про заплановану приватну аудієнцію. Про можливість домовитися. Повернутися додому. До звичного життя, де немає магії, відборів і небезпечних поглядів.

«Мені не можна закохуватися». Ця думка звучить чітко й твердо. Але саме зараз я розумію, що це вже відбувається. І закохуюся я, трясця, не в принца. А в свого суворого наставника, який понад усе хоче мене віддати іншому. Я дурепа!

— Дихай рівно, — раптово чую його голос. — Ти впораєшся. 

— Сподіваюся, вона не спіткнеться на вході, — додає леді Агнес сухим голосом. 

— Вона не спіткнеться, — спокійно відповідає Сент-Клер. — І навіть якщо спіткнеться, це не зруйнує світ.

Я піднімаю очі й зустрічаю його погляд. У ньому — впевненість, яка огортає теплом. Серце починає битися ще швидше. 

Карета повільно зупиняється. За вікном здіймається величний освітлений палац, золоті вогні відбиваються в темному снігу, висока кам’яна брама відчинена навстіж. Моє хвилювання досягає межі.

Я роблю глибокий вдих, відчуваю тихий теплий пульс нової сили в грудях і обережно розтискаю пальці.