12.2

Свідомість повертається повільно, важкою хвилею, що накочується з глибини темної води. Я відчуваю рух раніше, ніж відкриваю очі. Рівне сильне похитування, теплий чоловічий запах, тверді груди під щокою. Мене несуть. Обережно, впевнено — так, ніби я зроблена з крихкого скла.

Повітря вже не ріже легені морозом. Замість колючого зимового холоду — знайоме сухе тепло стін. Тихий гул коридору, відлуння кроків. Я намагаюся поворухнутися, але тіло здається чужим, надто легким, надто неслухняним.

— Не поспішай, — низький приглушений голос ковзає десь над скронею. — Дай силі влягтися.

Сила… 

Пам’ять повертається раптовим яскравим спалахом: блакитні символи на снігу, розпечений біль, пульсуюча куля в долонях, його темний наказовий погляд. 

Я різко вдихаю і розплющую очі. Переді мною — темна тканина його камзола, срібна застібка біля коміра, ритмічний рух сильних м’язів під тканиною. Сент-Клер несе мене сходами, ніби нічого не сталося. Ніби я важу не більше за легеньку пір’їнку.

— Поставте… — мій голос звучить тихо й ламко. — Я сама. 

— Не сама, — коротко відповідає він і навіть не сповільнює кроку.

У грудях щось дивно пульсує. Тихе глибоке тепло розливається під ребрами, спускається до живота, торкається пальців. 

Я обережно ворушу рукою, і повітря довкола ледь помітно здригається, ніби реагує. Сент-Клер це відчуває. Трохи міцніше притискає мене до грудей. 

— Спокійно, — каже вже м’якше. — Не розгойдуй її зараз.

Ми заходимо до моєї кімнати. Теплий напівтемний простір здається надто тьмяним після сяйливого саду. Він підходить до ліжка й обережно опускає мене на ковдру. Пальці затримуються на моїх плечах довше, ніж потрібно — наче перевіряють, чи я справді при тямі.

Я повільно сідаю. Волосся розсипається по спині, сорочка липне до шкіри. Мене зненацька охоплює хвиля слабкості, але разом із нею — дивне піднесення, легка п’янка ясність. 

— Що ви зі мною зробили? — шепочу, дивлячись на свої долоні. 

Вони звичайні. Бліді. Трохи тремтять. Але всередині — інше.

Він відходить до столика, наливає воду, повертається й простягає мені склянку. 

— Я нічого з тобою не зробив, — рівно відповідає. — Я лише відкрив двері. Далі ти впустила її сама. 

Ковтаю холодну воду, і вона здається дивно густою, ніби проходить крізь мене повільніше, ніж зазвичай. 

— Вона… тепер постійно буде зі мною?

Його темні очі уважно вивчають моє обличчя. 

— Звісно. Інакше я б не ризикував. 

Підводжу погляд. 

— Ризикували? 

Він кілька секунд мовчить, ніби зважує, скільки сказати. 

— Примусове пробудження завжди небезпечне. Сила могла відштовхнути мою. Могла згорнутися. Могла зламати тебе. Або повернутися до мене й дати відкат, який теж би вбив.

У горлі пересихає. 

— Ви про це не згадували. 

— Ти й так була налякана. Зайвий страх тобі не потрібен. 

— Отже леді Агнес говорила правду? Ви так просто ризикували моїм життям? Без моєї згоди? Ви не мали права! 

— Не мав. Але цей ризик був значно менший, ніж той, що чекає в палаці.

Я стискаю пальці на склянці. Усередині підіймається хвиля обурення, але вона швидко тане під новим відчуттям — теплим, густим, слухняним. Сила ніби реагує на мої емоції, обережно ворушиться. 

Повільно розкриваю долоню. Між пальцями спалахує слабкий золотавий іскристий вогник. Маленький. Тремтливий. Мій. 

Зачаровано завмираю.

— Ви це бачите? — питаю пошепки. 

Вперше я створила його сама. Без зусиль і напруги. Навіть не віриться, що ще день тому я ледь здатна була втримати чужий. Тепер це здається простим і природним, як дихати чи поправити волосся. 

— Бачу, — його голос стає тихішим, глибшим. — І дуже добре бачу.

Він підходить ближче, сідає поряд на ліжко. У погляді — зосереджений інтерес мага і ледь прихована гордість наставника. 

— Спробуй сформувати пульсар, — каже спокійно. — Не стискай. Погладжуй подумки. Уяви, що ліпиш снігову кулю. Дай магії текти.

Повільно вдихаю. Золотавий вогник не гасне. Він розростається, перетворюється на м’яку світлу кулю, теплу й слухняну. У грудях піднімається щось схоже на сміх. Легкий недовірливий сміх. 

— У мене вийшло, — шепочу. 

— У тебе вийшло, — повторює він.

Я дивлюся на сяйво і раптом усвідомлюю просту страшну річ. 

— Я тепер магиня? 

Він не відповідає одразу. Його погляд темнішає, у ньому з’являється тінь, яку я вже бачила раніше. 

— Не це головне. Головне, що тепер у тебе з’явився шанс вижити. Відбір — частина гри.

Тепла куля в моїй долоні тремтить, реагуючи на слово «гра». Я гашу її обережним рухом думки. Світло слухняно розчиняється, лишаючи після себе тихий приємний жар під шкірою. 

Швидко підтягаю ковдру до грудей, раптом усвідомлюючи, що сиджу перед Сент-Клером майже гола. А він чоловік. Молодий і привабливий. І дуже уважний. З тим поглядом, від якого в мене небезпечно б’ється серце.

Раптово під шкірою починає пульсувати жар. Несподівано ясно відчуваю, наскільки він близько. Що ще кілька хвилин тому він тримав мене в обіймах. І що шкіра буквально горить там, де щойно були його руки.

Раптом у двері тихо стукають. Я здригаюся. 

— Міс? — лунає знайомий шепіт. — Це Матильда.

Сент-Клер кидає короткий погляд на двері, потім на мене. 

— Ні слова, — тихо каже він. — Про сад. Про ритуал. Про це ніхто не має знати. 

— Чому? 

Його губи на мить ледь помітно стискаються. 

— Тому що я порушив правила…

Він іде до дверей раніше, ніж я встигаю щось додати. Відчиняє рівним спокійним рухом, ніби нічого незвичайного цієї ночі не сталося. 

На порозі стоїть сонна розпатлана Матильда, за її спиною — стримана серйозна Елеонора. Обидві зупиняються, побачивши його в моїй кімнаті. Я ловлю в їхніх очах швидкий спалах здивування.

Сент-Клер відступає на крок убік.