Розділ 12

Мене будять легким дотиком. Тепла обережна рука лягає на плече крізь тонку тканину сорочки, і сон розсипається тихим склом. 

Я здригаюся, різко вдихаю, і перше, що бачу, — темний високий силует біля ліжка, розмитий срібним місячним світлом, що просочується крізь вузьке вікно.

— Іво, — тихий низький голос ковзає шкірою. — Час.

Сент-Клер. 

Серце починає битися швидше ще до того, як встигаю повністю прокинутися. Ковдра сповзає до пояса, холодне повітря торкається оголених рук, шиї, ключиць. 

Я раптом надто гостро усвідомлюю, що на мені лише тонка світла сорочка — м’яка, домашня, зовсім не призначена для чужих поглядів. 

Його темний, уважний погляд повільно спускається від не захищеної жодним клаптиком тканини шиї до талії. І цього досить, щоб під шкірою прокинулися іскристі мурашки.

Я сідаю, прибираю волосся з обличчя, намагаючись дихати рівно. 

— Уже? — голос звучить ще по-сонному хрипко й зрадницьки м’яко. 

— Уже, — відповідає він тихіше.

І я трохи затравлено озираюся, шукаючи своїх служниць. Але їх немає. Лише я, він і прохолодна зимова тиша. 

За вікном лежить білий сніг, і повний круглий місяць висить над садом, як холодна срібна монета. 

Сент-Клер піднімає з крісла темний важкий плащ і підходить ближче. 

— Одягайся, — наказує теж незвично хрипко.

Я спускаю ноги на підлогу, нервово нишпорю однією в пошуках капця. 

— А сукня? — суплюся, не помітивши жодного іншого одягу. — Ви ж не будете спостерігати, як я її одягаю? 

— Сукні не потрібно, — відрізає він і швидким рухом накидає на мої плечі плащ.

Його пальці на мить затримуються на ключицях, поправляючи тканину. Цей короткий дотик віддається десь глибоко під ребрами знайомим теплим вузлом. 

Я встаю, намацавши й другий капець. Ледь помітно здригаюся, уявивши себе в сорочці й плащі на вулиці. 

— Я там просто задубну, — бурчу. — Зляжу з запаленням легень і в жодному відборі не візьму участі. 

— Не задубнеш. Тобі навпаки, буде спекотно, — зблискує він незрозумілим поглядом і простягає руку.

Чомусь беззаперечно вкладаю свою долоню в його. І одразу відчуваю, як його теплі, міцні, впевнені пальці стискають мої крижані. Рука здається по-дитячому маленькою в його хватці, і від цього стає одночасно страшно й спокійно. Тепло від наших зімкнутих рук повільно піднімається вище, огортає груди, горло, змушує дихати глибше.

Холод коридору торкається щиколоток. Тканина сорочки ковзає по стегнах. У всьому, що діється довкола, є щось магічне… ні, містичне. Моторошне й водночас інтригуюче. Чому ж Агнес так була проти?

Сад відкривається перед нами білою мовчазною рівниною. Тихе зимове повітря пахне снігом і ніччю. Срібне місячне світло заливає доріжки, оголені гілки, темні кущі. Усе здається нереальним, застиглим, ніби світ завмер, затамувавши подих.

— Ставай тут, — тихо каже Сент-Клер, виводячи мене на невелику круглу галявину. 

Відпускає мою руку, і відразу стає порожньо. 

Знімає з моїх плечей плащ. Морозне повітря миттєво огортає мою завмерлу постать. 

Сент-Клер тим часом опускається на одне коліно, торкається долонею снігу, шепоче низькі незрозумілі слова. Повітря навколо ніби густішає, стає важчим, наповненим ледь вловимим дзвоном. А крізь сніг проступають дивні символи, що світяться потойбічним блакитним сяйвом.

— Волосся розпусти, — каже він, не підводячи очей. — І роззуйся.

Я слухаюся. Холодні пасма спадають на плечі, спину, груди. Місячне світло чіпляється за них срібними нитками. Він підводиться, стає переді мною. Його очі темні, зосереджені — у них зараз більше мага, ніж людини.

— Дихай повільно. Що б ти не відчула, не відштовхуй. Дозволь силі пройти. Згадай, як ти відчувала магію в долонях. І зроби це знову.

Ковтаю пересохлим горлом. Розкриваю вуста, щоб заперечити. Я не зможу… ні, не зможу! Я лише раз це робила! У мене не вийде!

— Ш-ш-ш… — він притуляє палець до моїх вуст. — Усе буде добре. Просто слухайся мене. Нам потрібно пробудити твою силу. Дати їй поштовх. Я це зроблю своєю магією. Запалю її, як запалюють свічку одну від іншої, розумієш?

Злегка киваю. Мені страшно до тремтячих колін. Я ледве стою на ногах.

— Не буду брехати. Це непросто. Це боляче. Бо магію будуть витягувати силою, наповнювати чужим потенціалом. Але ти впораєшся, Іво. Я впевнений.

«Я не впевнена!» — хочеться заволати у відповідь. Але тільки тихенько схлипую.

Він бере мої долоні. Складає човником і вже знайомим жестом формує на них сяйливу кулю.

— Якби був інший вихід… Я б ніколи тебе не змусив. Але на кону твоє життя! — він востаннє ловить мій переляканий погляд. — Тримай міцно, — наказує. — І впусти її в себе! Відкрийся мені!

Тепло, яке раніше жило тихим клубком у грудях, різко розгорається. Воно розповзається по тілу, по ребрах, плечах, хребту, наче гаряча ріка, що прориває греблю.

Я задихаюся, хапаю ротом холодне повітря. Тихо стогну, зціпивши зуби. Блакитні символи на снігу спалахують. Накривають нас дивною сяйливою сіткою, наче куполом. Руки Сент-Клера на моїх плечах тримають, не дають упасти.

Біль приходить раптово. Різкий, яскравий, сліпучий — наче від долонь до самого сонячного сплетіння струмує блискавка. Тіло вигинається дугою, пальці судомно стискаються на кульці, з губ виривається глухий крик.

— Дивись на мене! — голос Сент-Клера прорізає шум у вухах. 

Кулька пульсує болем, росте, вибухає. Десятки променів із неї вистрілюють навсібіч. Вдаряються в блакитний купол і відбиваються просто в мене, пронизуючи тіло, як стрілами. 

— Дивись на мене! — наказує знову.

Я підіймаю очі, наповнені сльозами болю. Закушую губу, відчуваючи в роті присмак крові. І дивлюся лише в його очі. Темні, живі, єдині стабільні в цьому розбурханому світі. Щось рветься всередині, ламається, відкривається, вибухає. Мене наче ріжуть на шматочки сотні розпечених лез. Цей біль нестерпний, жахливий. Тіло горить. В очах темніє.