Розділ 11

До їдальні я заходжу, налаштовуючись на чергове тренування, а не просто повечеряти. Причому вже добряче вимотана й знесилена. Прогулянка в парку, урок у Сент-Клера — і знову Агнес… А хочеться просто впасти в ліжко, обкластись смаколиками і ввімкнути серіал на Нетфліксі… Але це звучить наче рай, якого мені не досягти…

Довгий світлий стіл сяє бездоганною білизною скатертини. Срібні прибори лежать рівними лініями, кришталеві келихи ловлять тепле світло ламп. Перед кожним — кілька тарілок: менша на більшій, ще одна глибша зверху, серветка складена складною фігурою, схожою на гордовитого птаха.

Я дивлюсь на це з тихим відчаєм. Відчуття, наче мене щойно посадили за панель керування космічним кораблем і сказали: «Інтуїтивно ж зрозуміло».

Сент-Клер на чолі столу, звісно. І щойно я входжу, його уважний погляд зупиняється на мені. На коротку мить усередині знову м’яко стискається те саме тепле щось під ребрами, й дивне відчуття прокочується хвилями від низу живота до кожнісінької клітинки тіла.

Леді Агнес теж уже влаштувалась за столом, праворуч від Сент-Клера, ідеально пряма, бездоганно зібрана, з незвично лагідним виразом обличчя — так що я в останню мить запинаюсь і ледь не падаю. І тоді вираз змінюється на вже знайому, сповнену презирства гримасу. Щоправда, лише на мить.

— Міс Іванно, — м’яко усміхається вона. — Будьте обережніші.

Я сідаю, намагаючись повторити ту плавну грацію, яку вона сьогодні втовкмачувала в мене в саду. Здається, навіть не гримнула стільцем. Уже перемога.

Слуга наливає вино. Я автоматично тягнуся до найближчого келиха.

— Лівіше, — тихо каже Агнес, навіть не дивлячись на мене. — Той — для води.

Рука завмирає в повітрі. Я повільно зміщую її на сантиметр.

— Звісно, — шепочу, ніби саме так і планувала.

Кутик губ Сент-Клера ледь рухається. Він нічого не каже, але я шкірою відчуваю його увагу. Вона ковзає по мені, як теплий промінь, і від цього ще важче зосередитись на тому, який саме з п’яти ножів брати.

Подають першу страву — легкий прозорий бульйон у глибоких тарілках.

Я беру ложку. Велику. Найбільшу.

— Десертна, — так само тихо виправляє Агнес. — Та, що ближче до тарілки.

Я змінюю прибор.

— У вашому світі, певно, все простіше, — лагідно додає вона, роблячи ковток. — Менше… нюансів.

— У моєму світі, — так само лагідно відповідаю, — якщо їжа, то це просто їжа, природна функція якої — насичувати організм поживними речовинами, давати енергію і приносити задоволення, а не екзамен на профпридатність.

Сент-Клер опускає погляд у тарілку, але я бачу, як здригаються його плечі.

Леді Агнес уже звично стискає вуста. Мовчить, звісно, при Сент-Клері, але поглядом усе каже, що думає про мій плебейський світ.

— Аристократія має розкіш надавати їжі більш… ем… вагомого значення, — каже вона. — Не такого, хм… примітивного.

Мене вчать знову говорити про погоду (улюблена тема, як інакше, ніхто не вважатиме тебе невихованою, якщо скажеш, що полюбляєш дощ), про недавній прийом у графині Редмонт (навіть гадки не маю, хто це), про нову оранжерею при палаці (якої я в очі не бачила і не чула). Я намагаюсь вставляти безпечні фрази, хвалити, дивуватись у правильних місцях, не дивитись на чоловіків довше, ніж дозволено.

Проблема в тому, що один конкретний чоловік сидить навпроти. І дивиться. Не постійно, звісно. Уривками. Краєм ока. Але кожен такий погляд я відчуваю тілом. Наче легкий дотик уздовж шкіри. Наче теплий подих біля вуха. І пам’ять одразу підсовує картинку: його рука на моїй спині, його пальці на скроні, його голос зовсім близько.

Я плутаю ніж.

— Для риби, — м’яко каже Агнес.

— Звісно.

Змінюю прибор і ловлю на собі ще один погляд Сент-Клера. Цього разу довший. Темніший. Від нього в грудях стає тісно.

— Міс Іванна сьогодні дуже старанна, — звертається Агнес до нього з солодкою ввічливістю. — Помітний прогрес.

— Я бачу, — спокійно відповідає він.

— Головне — не лише манери, — продовжує вона, — а й уміння тримати обличчя. Не дозволяти емоціям… керувати.

І вона бачить. Бачить, як я занадто швидко відводжу очі. Як пальці сильніше стискають серветку. Як подих стає трохи глибшим, коли Сент-Клер нахиляється вперед, щоб щось сказати слузі.

Я почуваюсь школяркою, яку впіймали на списуванні. Тільки списую я власні реакції з власного ж тіла.

Подають м’ясо. Я вже обережніша. Ріжу маленькі акуратні шматочки, не схиляюсь над тарілкою, не говорю з повним ротом. Майже зразкова.

— Ви швидко вчитесь, — тихо каже Сент-Клер, коли Агнес на мить відволікається на розмову з прислугою.

— У мене просто сильний стимул повернутись, — так само тихо відповідаю.

Його очі темнішають.

У мене всередині щось м’яко перевертається.

Поспіхом відпиваю води.

У цей момент двері їдальні відчиняються, і до зали тихо заходить лакей. Він зупиняється за крок від Сент-Клера, схиляється і передає йому якийсь конверт.

Мені не видно ні що на ньому написано, ні що зображено на печатці. 

Сент-Клер швидко її зламує й квапливо пробігає очима рядки. А тоді складає лист удвоє і повідомляє.

— Завтра його величність дає весняний вечір у малій бальній залі. У вузькому колі. І бажає бачити серед гостей і леді, що нині перебувають під опікою двору.