10.2

Я стискаю пальці на краю стільця.

Сент-Клер повільно видихає, проводить рукою по волоссю.

— Добре, — нарешті каже тихіше. — Це навіть… корисно. Потренуємось у захисних чарах.

— Донт пуш зе хорсес, — фиркаю, згадуючи фразу Усика, вже ставшу крилатою. — Корисно? Я взагалі поки не вірю, що в мене є магія.

Його погляд ковзає по моєму обличчю, зупиняється на губах, і я раптом дуже чітко усвідомлюю, що ми сидимо надто близько.

— Моїх слів тобі замало? Не довіряєш?

— Я взагалі в вашому світі нікому не довіряю. І це, до речі, нормально. Бо довіру, як відомо, треба заслужити.

Кутик його губ знову сіпається.

— Встань.

— Ви це спеціально таким тоном кажете?

— Яким?

— Таким… — махаю рукою в повітрі. — Від якого ноги самі слухаються.

Його очі ледь помітно темнішають.

— Іво.

Встаю.

Він обходить стіл й зупиняється за крок від мене. Раптово вловлюю ледь відчутний запах, гіркувато-деревний, приємний, теплий. Від якого раптово до щік приливає кров, а серце починає битись надто часто. І спогад про його руки, що розминали мої ступні… стає надто матеріальним і бажаним. 

— Зараз ми зробимо просту річ, — каже раптово хрипко. — Я покажу тобі, що магія в тобі — не теорія.

— Я після цього почну рухати меблі поглядом? ― знову ховаю за іронією почуття. Надто ніяково ось так близько.

— Якщо це тобі вдасться, то попрошу розпочати з мого кабінету. Тут давно треба перестановка.

Гмикаю, але сміх виходить нервовий.

Він підіймає руку. Пальці торкаються моєї скроні. Легко. Обережно. Але від цього дотику по шкірі розтікається тепла хвиля, ніби він натиснув приховану кнопку десь усередині.

— Заплющ очі, — каже тихо.

Слухаюсь.

— Дихай рівно. Не думай “я не вмію”. Думай “я дозволяю”.

— Кому?

— Собі.

Його голос стає нижчим. Ближчим. Обволікає, як густий теплий мед.

— Уяви, що всередині грудей є світло. М’яке світло. Воно твоє. Воно завжди було там.

Пирхаю.

— Якщо там і є світло, то хіба що від нервового замикання.

Його пальці трохи сильніше притискаються до скроні.

І в ту ж мить у грудях щось справді… відгукується. Теплий клубок під ребрами. Ледь відчутний, пульсуючий, лоскітний.

Я завмираю.

— Відчула? — шепоче він майже біля мого вуха.

— Може… — дихання збивається. — Може, це просто ви надто близько.

Тихий видих, схожий на стриманий сміх, ковзає по моїй шиї.

— І це теж фактор, не заперечую.

Тепло в грудях б'ється, вистукує. В унісон з ритмом серця.

— Не затискайся, довірся, — продовжує він. — Дозволь йому розійтися.

Його друга рука лягає мені на спину, між лопатками. Підштовхує вперед. І хоч мої очі закриті, я кожною клітинкою відчуваю, наскільки він близько. Мене наче ошпарює окропом. Кожен нерв дзвенить, наповнений чимось, що не вдається пояснити.

І я різко вдихаю.

— Це обов’язково?

— Так.

— Ви користуєтесь службовим становищем ― єхидничаю, приховуючи ніяковість.

— Саме для цього й пішов на службу.

— Дуже жертовно з вашого боку.

Тепло розтікається від грудей до плечей, по руках, до кінчиків пальців. Легке поколювання, як після холоду.

Його долоня від скроні ковзає вниз, проходиться по шиї, ключиці, плечі, сягає моєї долоні. Підносить її вгору, наче тримаю щось на ній, склавши чашечкою. 

Щось лоскоче всередині від його рухів, і пульсація вже не під ребрами, вона нижче, глибше, змішана з усім моїм єством.

— Уяви, що це світло ковзає по руці. Дивись!

Широко, різко розплющую очі. Й захоплено розкриваю рота. Повітря над долонею ледь тремтить. Наче марево над гарячим камінням. А потім згущується, стискається і починає нагадувати сяйнисту кульку.

— Ви це бачите? ― шепочу хрипко.

Його вуста ледь помітно тремтять. Його рука все ще на моїй спині. Тепла. Важка. Надто відчутна.

— Тепер, — каже тихіше. — Спробуй втримати.

Він дивиться мені просто в очі.

І я раптом відчуваю — легкий тиск. Мурашки біжать від центру долоні до плеча. 

Його рука повільно відділяється, палаюча кулька тремтить над моєю рукою.

Інстинктивно стискаю зуби.

— О, ні-ні, — бурчу. 

Тиск посилюється. Тепло в грудях стискається в тугий вузол.

— Тримай!

Пхинькаю від напруги. Так важко, наче вона свинцева. Дихання частішає, тіло тремтить. І врешті з тихим схлипом я видихаю, а кулька лускає. В повітрі розтікається запах озону.

Рука Сент-Клера повільно сповзає з моєї спини. 

— На сьогодні досить, — хрипко каже він. ― Магічний потенціал у тебе середній, досить непоганий. На базовому рівні.

Я знесилено опускаюсь на стілець. Ноги й руки трохи тремтять. Між лопатками ниє напруга. 

― Це і є магія?

― Це елементарна вправа концентрації. Базова річ ― концентрація й утримання магічної матерії. Коли відточимо це вміння, перейдемо далі. Щоправда, доведеться все це робити в трохи прискореному режимі. 

― Наскільки прискореному? ― роздивляюсь свої тремтячі руки. 

― Дуже прискореному, Іво, ― відчуваю, як свердлить поглядом мою схилену маківку. ― А на сьогодні ти вільна. Зустрінемось за вечерею.