Суджена

Розділ 10

Стукаю лише один раз. Наче він і так не здогадається, хто прийшов. Певно вже натягнув оцю свою маску холодної аристократичності і нетерпляче постукує пальцями по стільниці. Бо я ж не в цю секунду з’явилась, а потратила цілих п’ять хвилин поки йшла!

— Заходь, Іво.

Лунає з-за дверей.

Штовхаю стулку, рішуче переступаю поріг. Чого трястись, всі страхи лишились вдома. І, схиливши голову набік, роздивляюсь Сент-Клера.

Він дивує. Не сидить. Стоїть біля столу, спершись долонями об край, ніби розглядає щось перед собою й не одразу вирішує, що важливіше — папери чи я.

Але потім погляд підіймається. Затримується на мені на хвилину.

— Сідай.

Врешті киває на стілець.

Насупившись, підходжу ближче, опускаюсь. Дивлюсь з цікавістю на його зосереджене красиве обличчя, ― от їй богу, такому б в кіно зніматись.

Про вчорашній масаж звісно ж навіть натяку ні в погляді, ні в міміці.

— Як урок з Агнес?

— Пізнавально, — кажу рівно. — Тепер я знаю три способи захоплено обговорювати кущі.

Кутик його губ ледь сіпається.

— Вона робить свою роботу. Як і я.

Звісно робить. Навіть чудово робить, я б сказала. А найкраще в неї виходить дати мені відчути що я щось нижче, ніж пил під її ногами.

― Розумію, ― чемно киваю. ― І ви вирішили мене покликати, щоб… ― дивлюсь з усією можливою допитливістю.

— Я хочу, щоб ти навчилась захищатись.

Мої брови повзуть догори. Спитати нічого не встигаю, як він продовжує.

— У палаці багато тих, хто має здібності. Різні. Хтось працює з емоціями. Хтось із пам’яттю. Хтось із навіюванням. І всі вони будуть направлені на кандидаток. Та й самі кандидатки подібним грішитимуть щодо своїх колежанок… Тож…

Усередині холоне.

Я гмикаю тихо.

— Проблема в тому, що в мене немає чим захищатись. Я не маг.

Він сідає врешті навпроти, складаючи руки перед собою в замок. Дивиться пильно, наче шукає в моїх очах натік на брехню.

— Якби ти не була магом, я б тебе не відчував.

Несподівано злітає з його вуст. І в мене перехоплює подих.

Сиджу, відкривши рота, й слухаю далі.

— Саме ти змусила Пошук зреагувати. Не ритуал. Не випадковість. Ти. Інакше дівчину з іншого світу ніхто б не витяг.

У голові спалахує спогад. Гуртожиток. Темна кімната. Дзеркала. Свічки. Дурне дівоче гадання “на судженого”.

Мурашки повзуть по руках.

— Це… не може бути через те… дурнувате… Ми ж просто бавились.

— Цікаві забавки в тебе, Іво, — гмикає він, схиляючи голову набік. — Магія не питає, чи ти віриш у неї. І вона в тебе є. Сира, інстинктивна, свавільна, але є. Наша задача тепер її скерувати.

Я мовчу. Світ якось неприємно зміщується, ніби підлога стала під кутом.

— Тепер інше, — додає жорсткіше. — Я хочу перевірити ментальний вплив на тебе ще раз.

Живіт стискається.

— Знову?

Він уже дістає ту саму сріблясту пластину.

— За цей час він міг змінитися. Зрости. Згаснути. Перебудуватись. Мені треба знати.

Я ковтаю, згадуючи неприємні відчуття.

— Це як аналізи здати, — переконую себе подумки. — Секунда болю, зате вся правда про організм.

Зажмурившись, простягаю руку.

Долоня тремтить. Злюсь на себе. Зціплюю зуби й притискаю шкіру до металу.

Лише мить тиші. А потім вже знайомий імпульс. Різкий, гострий, наче хтось увігнав у нерви тонку блискавку. Світ спалахує білим, у вухах дзвенить. І я здригаюсь.

А Сент-Клер різко вигукує:

— Якого біса!

Відсмикую руку, притискаю до грудей.

— Що?

Він дивиться на пластину так, ніби вона його зрадила.

Потім — на мене.

— Він зріс, Іво.

— Що… зріс?

— Ментальний вплив на тебе.

Кімната стає тісною.

— І я не можу зрозуміти, як? До тебе мали доступ я, Агнес. І… слуги.

Тиша між нами стає важкою. Небезпечною.