9.2

Я вдихаю холодне повітря. Воно обпікає легені, прояснює голову краще за будь-які настанови. Мені конче треба навчитися вдавати, просто кров з носа. Отже, стискаємо зуби і вчимося чудовому вмінню смол-токів.

— Про сад, — кажу рівно. — Про те, як добре продумані алеї. Про витриману геометрію клумб. Про те, що господар має бездоганний смак.

Вона ледь киває.

— Уже краще. Ви хвалите, не запитуючи зайвого. Не висловлюєте небезпечних думок. 

— Бо будь-яка думка відмінна від загальної ― небезпечна? — тихо додаю.

— Власна думка — розкіш. Репутація — необхідність.

Ми йдемо далі. Повільний розмірений крок. Рівна спина. Спокійне обличчя. Усередині ж у мене все стискається в тугий вузол. Від напруги, здається, бринить кожна клітинка тіла. Моє єство всіма силами опирається, відмовляється влізати в маску чемної аристократки, попри умовляння розуму. 

Але раптом потік думок спиняться, ніби наштовхується на перешкоду. Відчуття чужого погляду ошпарює морозом. Гострий холодний дотик між лопатками. Наче хтось дивиться просто в спину. Уважно й довго. З інтересом хижака.

Я озираюся. Пробігаюсь настороженим поглядом по зимовому саду.

Кущі. Засніжені гілки. Порожня алея. Далека альтанка.

Нікого.

Але мурашки повзуть і повзуть уздовж хребта.

— Леді Іванно, — сухо каже Агнес, — аристократка не крутить головою, мов зацькований заєць. Це видає нерви.

— Мені здалося, що…

— Вам часто здається. Це проблема. Ви дуже неуважна. Й зовсім не стараєтесь. Впираєтесь всіма силами, поки добрі люди намагаються втовкмачити в пусту голову дрібку знань.

Стискаю зуби.

Ми знову говоримо про погоду. Про сезонні бали. Про те, як правильно сміятися, прикриваючи губи пальцями. Про те, що не можна дивитися чоловікові в очі довше трьох секунд, якщо він не твій родич.

А погляд не зникає.

Він ковзає по шкірі, мов крижана вода. Я знову й знову намагаюся вловити напрямок. Ліворуч. Праворуч. Вглиб саду. На вікна будинку.

Порожнеча.

— Іванно! Ви розсіяні, — нарешті різко каже Агнес. — Думки юної леді не мають блукати бозна-де. Особливо в присутності співрозмовника.

— Перепрошую.

— Ви не мені маєте перепрошувати. Ви маєте навчитися контролювати себе.

Урок тягнеться довго. Ми кружляємо садом, мов дві фігурки в музичній скриньці. Усміхаємось. Говоримо про ніщо. Вчимося удавати, що це має значення.

І коли я вже ледве відчуваю ноги, Агнес зупиняється.

— На сьогодні досить. Увечері продовжимо.

— Увечері?

— За столом. Під час вечері. Світська бесіда — вища форма мистецтва. Ви практикуватиметесь.

Звісно. Бо страждати треба до кінця.

Ледь стримую зітхання полегшення, коли нарешті повертаюся до кімнати.

Тепло обволікає плечі. Тиша закриває двері за спиною.

— Міс, — тихо каже Матильда, підбігаючи. — Ви змерзли.

Елеонора вже допомагає зняти теплий плащ. Обережно розстібає ґудзики. Струшує сніжинки з тканини.

Я стою, мов лялька. Дозволяю зняти рукавички. Розв’язати стрічки. Звільнити від корсета, що стискав ребра.

Домашня м’яка сукня лягає на плечі, як полегшення.

― Я зараз чаю з медом принесу й імбирне печиво. Вони зігріють, ― пропонує Матильда й за мить зникає за дверима. 

— Дякую, — тихо кажу. Не знаю, чи почула.

Сідаю в крісло біля вікна. Беру книгу. Ту саму пор ментальний вплив ― а може там відповідь на питання, що турбує мене з самісінького ранку. Чи може хтось змусити бажати… кохати… хотіти? Любовне зілля, чари, мана... В голові залишаються дивні відлуння, ніби чужі думки шурхотять між моїми.

Гортаю сторінки одну за одною, пірнаю у світ літер та рядків. І навіть не відразу розумію, що мене кличуть.

— Міс, — тихо каже Елеонора, — вас просять до кабінету. — Лорд Сент-Клер.

Серце робить дивний важкий удар. 

Навряд чи для того, щоб знову зробити масаж ніг. 

Щоки спалахують. Раптово стає ніяково. Особливо після сну, після роздумів і підозр. Цікаво, а він думав про цей випадок, чи просто забув? Може робити масаж ― це його хобі. Збочення. Фетиш… 

Або це він за мною весь день спостерігав, і тепер буде лаяти, бо я доводила бідолашну Агнес… 

Або вирішить ще один тест зробити…

Матінко рідна!

Але куди мені діватись. Не ховатись же до скону в кімнаті…

— Передай, що я зараз прийду, — кажу, закриваючи книгу.