Розділ 9

Спати я не можу. Тіло пам’ятає його дотики краще, ніж розум — його слова. Тепло долонь, що повільно розтирали втому з моїх ніг… м’яку іронію… Голос, що обволікав теплим медом.

Для чого, на Бога? Щоб потім підсунути під короля? Чи це просто така манера спілкування у бісових аристократів — демонстрація почуттів, яких не відчуваєш, і приховування того, що насправді турбує й вабить?

Трясця!

Перевертаюся на бік. Сердито б’ю кулаком подушку, хоч та й ні в чому не винна.

Заплющую очі.

І сни таки приходять. Але краще б я не спала…

Його руки — вже не обережні. Його голос — нижчий. Ближче. Його погляд — не наставника.

І щось ниє та муляє всередині, віддаючись легкою пульсацією в кожній клітинці. Я навіть з Едуардом такого не відчувала. Мені було просто… м-м-м… приємно. Цікаво… Часом навіть манливо. Але я ніколи, ніколи не згорала в його обіймах навіть наяву так, як згораю в примарних руках Сент-Клера.

Прокидаюся різко, ще до світанку. Сердитіша, ніж засинала. Серце гупає, ніби я кудись бігла. Ковдра зібгана, сорочка липне до спини.

— Дурепа… — шепочу сама до себе.

Це просто сон. Просто втома. Просто нерви. Просто я починаю хотіти того, чого мені ніхто не пропонував. Просто тому, що він добріший за інших у цьому світі. Але ж, трясця, він мене сюди й притяг, у цей клятий світ. І жде не діждеться, коли віддасть у руки своєму любому королю.

А може, це і є той самий ментальний вплив… — раптово мелькає думка, і я аж підриваюся на ліжку від усвідомлення. Хребтом повзе холодок…

Ковтаю грудку в горлі. Та ну! Не може бути! — шепочу сама до себе. Навіщо це йому… Тоді б не перевіряв, не згадував. А якщо не йому, то кому?

Питання залишається відкритим… І, очевидно, ранок не приносить полегшення.

Загалом я розбита. Втомлена. Наче ніч пройшла по мені колесами карети.

І звісно.

Звісно ж.

Леді Агнес уже чекає.

У саду. Бо сьогодні в нас заняття на свіжому повітрі…

Сніг лежить тонким шаром, припорошує доріжки, кущі, лави. Повітря холодне, свіже — таке, що мало б бадьорити. Але в мені лише крихітна злість, що тримає на ногах.

— Леді Іванно, — каже Агнес солодко, коли я підходжу. — Ви виглядаєте… втомлено.

О, вона смакує це слово. Наче очікує підтвердження своїм хтивим домислам. Ну що за паскудна жінка!

— Погано спала, — відповідаю крізь зуби.

— Аристократки не дозволяють собі такої розкоші — мати поганий вигляд через власні слабкості. Невже ні Матильда, ні Елеонора не змогли нічого з цим зробити? Недолугі.

Я мовчу.

Бо якщо відкрию рот — скажу щось таке, що точно не входить у “формат занять”.

Ми йдемо доріжкою. Повільно. Вона — ідеально рівно. Я — намагаюся не кульгати, коли нога нагадує про вчорашній біль.

— Прогулянки — це мистецтво, — продовжує вона. — Саме тут укладаються союзи. Руйнуються репутації. Вирішуються долі. І все — під виглядом легкої бесіди.

— Тобто лицемірство на свіжому повітрі? — виривається в мене.

Вона навіть не дивиться.

— Це називається такт.

Пауза.

— Я розумію, що з вашого… середовища такі навички не є природними.

Ось воно.

Я відчуваю, як щось холодне розтікається під ребрами.

— Ви маєте на увазі — плебейського? Ні, ми, “плебеї”, — зумисне виділяю тоном слово, — звикли бути чесними і розмовляти по суті, поважаючи час та простір одне одного.

— Я не вживаю грубих слів, — м’яко каже вона. — Але так. Уділ вас, як частини суспільства, — бути корисними йому і не мати через це вільного часу. Так прикро… Але ці розмови — це те, на чому будується країна, а отже, і ваша змога заробити на шмат хліба…

— Можна подумати, пуста балачка про погоду побудує новий завод.

— Звісно, ні… Але пуста балачка про завод його цілком побудує, якщо, як ви виразились, “балакати” з тим, з ким потрібно, — виправляє вона.

Я усміхаюся. Криво.

— Тоді дивно, що стільки шляхетних людей поводяться як останні покидьки.

Вона зупиняється.

Повільно повертає голову.

— Саме тому вас і потрібно навчити мовчати, коли думка з’являється швидше, ніж розум. Покидьки чи ні — немає значення. Ви можете їх вважати навіть поріддям пітьми. Але тримати язика за зубами.

Я дивлюся на засніжені кущі, на рівні доріжки, на цей гарний, акуратний світ, де всі посміхаються й тихо ненавидять.

І раптом розумію.

Сент-Клер мав рацію.

Придворні ігри жорстокіші.

Бо тут тебе не б’ють. Тебе сточують. Повільно. Під посмішки. Під настанови. Під слово “леді”. Підганяють під шаблон, винищуючи особистість, стираючи власне “я”.

— Почнемо спочатку, — каже Агнес. — Ви — юна аристократка. Я — ваша співрозмовниця. Погода чудова. Про що ви говоритимете?