Розділ 8

Час ніби зсувається набік, перекошується, і кімната завмирає в незручній паузі.

― Леді Агнес! ― супиться Сент-Клер.

Я ковтаю грудку в горлі і намагаюсь вивільнити свої ступні. Та він їх тільки дужче обхоплює і повністю знерухомлює. 

Червона фарба розповзається по щоках. 

Трясця! Уже уявляю, що завтра посиплеться на мою бідну голівоньку. 

Тонкі губи леді Агнес ледь помітно стискаються.

— Перепрошую, — говорить вона рівним чемним тоном. — Я, здається, перервала заняття. Я не думала… що міс… в такий час… 

― Міс зайнята в будь-який час, ― карбує Сент-Клер. ― А навіть якщо й не зайнята, то це не звільняє вас від правил етикету, який, до речі, ви й викладаєте. 

― Так, звісно. Перепрошую ще раз… Я не хотіла заважати…

Тепер і щоки леді Агати червоні. 

Сент-Клер нарешті забирає руки. Без поспіху, без жодного натяку на ніяковість. Його постава залишається розслабленою, а погляд — холодно зібраним, наче все відбувається саме так, як він і задумував.

Я миттєво випростовуюся, опускаю ноги на підлогу й відчуваю, як біль повертається миттєво, мов зла пам’ять. Але мовчу. Бо зараз кожне слово може бути використане проти мене.

— Ви не заважаєте, — відповідає він. — Урок уже завершено.

Леді Агнес киває. Повільно й обережно. Боїться знову накликати на себе невдоволення..

— Я не була поінформована, — каже вона, — що формат занять… настільки вільний.

У слові вільний з’являється ледь чутний акцент.

— Формат визначаю я, — спокійно відповідає Сент-Клер. — І відповідальність також на мені.

Її погляд ковзає до нього — швидко, майже непомітно. І так само швидко повертається до мене. 

— Звісно, — відповідає вона м’яко. — Я лише переймаюся репутацією юної леді.

Ага, переймається вона ― подумки пирхаю. 

— Якщо більше нічого не потрібно, — додає Агнес, — я краще зайду завтра. Для продовження занять.

Вона дивиться на мене ще раз. Й нарешті двері за нею зачиняються. Без грюкоту. Сама чемність. Бо леді ж не мають виявляти свої емоції, вони ― фарфорові ляльки.

— Тепер вона зненавиділа мене ще дужче, — кажу тихо.

— Ти й не повинна їй подобатись. А вона тобі, — відповідає Сент-Клер. ― У леді Агнес зовсім інша функція ― забезпечувати твою репутацію і вчити. А почуття ― привілей тих, у кого немає обов’язків.

— Я так не вважаю.

— І це мені в тобі теж подобається, — каже рівно. — Ти незручна. Маєш власну думку. Свіжий погляд на все довкола. Не боїшся суперечити…

Я коротко видихаю.

Ці слова лестять. Не думала, що саме такою виглядаю зі сторони. Принаймні в очах Сент-Клера…

Губи ледь-ледь розтягуються в усмішці.

— Дякую… Хоч комусь у цьому світі мій характер не поперек горла.

Він дивиться уважно. Наче бореться з собою. Наче з вуст от-от зірвуться слова, які він не хоче казати. 

І зрештою я чую. 

― Не тільки мені, Іво. Принц теж оцінить це в тобі. Високо. Тому ти маєш дуже гарні шанси.

Раптово в грудях щось болісно смикається. Дідько! Принц. Я майбутня наречена принца! Одна із…

І теплі доторки Сент-Клера. Його слова. Його… 

Він робить усе це тільки для того, щоб підсунути мене іншому чоловіку. І вся його ніжність і співчуття лише гра, що не має під собою почуттів. 

А я дурепа!

— Завтра, — додає, — поговоримо про придворні ігри. Там правила складніші, ніж здається. І значно жорстокіші. Тому все ж доведеться трохи твою прямоту й відвертість прикрутити. Принаймні про людське око…