7.2

Я саме встигаю зняти взуття й полегшено витягнути ноги, коли у двері знову стукають. 

— Заходьте, — кажу, не підводячись.

Мені вже байдуже, хто там за ними: леді Агнес, яка повернулася з наміром таки добити, чи дідько з пекла. Дідьку я, мабуть, раділа б більше. Почуваюсь, наче вичавлений лимон, і тримати навіть тонку ілюзію ввічливої маски та мовчки слухати, як ця поважна дама просуває догми на кшталт: «Годі скігліти, беріть лопату», — у мене вже не вистачає ресурсу.

Двері відчиняються безшумно.

Я підводжу, трохи повертаю голову й здивовано кліпаю. Що я там говорила? Дідьку була б рада? Отримайте — розпишіться. Ось він — дідько! Власною персоною. У тілі Алістера Сент-Клера.

— Іва? — його брови підіймаються вгору. Погляд повільно проходиться по закинутих на бильце крісла гомілках. Тонкі мереживні панчохи видніються з-під подолу спідниці, що збіглася брижами в районі колін.

— Ви втомлені, — каже замість привітання.

— А ви спостережливі, — сухо відповідаю. — Це заслуга вашої шановної горгульї.

Куточок його губ ледь сіпається.

— Леді Агнес?

— Якщо ще хоч раз почую слово «леді» сьогодні, почну кусатися.

— Це було б… нетипово для придворного етикету.

— Я загалом нетипова, — знизую плечима й з жалем опускаю ноги додолу. — Теж прийшли наді мною знущатися?

Кидаю погляд на годинник. Невже так швидко минув час. Здається — щойно присіла. Живіт починає трохи стискатися.

Він проходить ближче. Сідає поряд.

Я прикушую від болю губу і кручу правою ступнею. Поки не наважуюсь узутись. Красиві, але незручні туфлі просто нестерпно ламають підйом. Я скучила за своїми кросівками, за м’якими затишними капцями, які взуваєш — наче тонеш у пухкій хмаринці. Я навіть за кроксами скучила. У носі щипати починає.

— Ви дозволите? — раптом чую.

Різко підводжу голову й відкриваю від здивування рота.

Сент-Клер підхоплює мою стомлену ступню, розташовує в себе на колінах і легенько проводить пальцями по найбільш ниючих точках.

— Я… ем… е-е-е… так, — видихаю щось незрозуміле.

А він тим часом починає творити дивні дива з моїми кінцівками. Теплі пальці акуратно масажують, розминають, пропрацьовують найбільш уражені місця. Від його дотиків колами розходиться тепло. Він знає, де натиснути, щоб зробити приємно, де пройтися легким рухом, щоб зняти напругу.

З’їжджаю на кріслі нижче. Спідниця оголює ноги до середини стегон. Але мені настільки добре, що ледь стримую стогін.

— Краще?

— Мгм… — мугикаю.

Повіки стають важкими.

— Це чари? — питаю хрипко.

Сміється ледь чутно.

— Всього лише масаж. Але я й магію можу застосувати. Вона зніме біль і полікує натруджені зв’язки.

— Ні!

— Ні? — бачу з-під опущених вій, як знову сіпається той самий кутик губ. І несподівано для себе відмічаю, що він до біса красивий, цей Сент-Клер, коли ось так усміхається. І усмішка ця красива. Моє серце ледь помітно сіпається.

— Тобі подобається масаж, Іво? Я вже не настільки пихатим здаюсь.

Червонію до коренів волосся.

— Звідки ти… ти думки читаєш?

— Ти красномовно дивишся і дуже осудливо пихтиш, коли чимось незадоволена. Для цього не треба читати думки.

І я знову починаю осудливо сопіти.

— Я не твій ворог, Іво. І не бажаю зла.

— Але ти мене викрав і примушуєш, як собачку в цирку, виконувати трюки на потіху публіки. Я не хочу цього. Я хочу додому.

— Інколи доводиться робити те, що не хочеш. Але мусиш. Тебе в твоєму світі чекало не солодке життя. Але ти можеш мати все, що забажаєш тут.

— Свободу? Самовираження? Повагу до особистості?

Хитає головою. Пальці проходяться по особливо чутливій ділянці — і я знову падаю на спинку. На цей раз стриматись не вдається. Стогін таки зривається з вуст.

— Нечесний прийом.

— Не люблю грати чесно. Нецікаво. Особливо, коли всі довкола махлюють.

— Я не махлюю, — припідіймаю вії.

— Та невже?

Чуттєво погладжує ступню, переходить до пальців і починає по черзі розминати основу кожної фаланги.

Закушую губу. Важко дихаю. В животі починає звиватися тугий вузол. Чомусь стає спекотно й млосно.

— То як щодо чесності, Іво? Домовмося. Я кажу правду тобі, а ти — мені. Згода?

Відкриваю рота, щоб щось пробурчати у відповідь, і саме в цей момент двері різко прочиняються. Без стуку. А на порозі в обуреній позі застигає леді Агнес. Її осудливий погляд пробігається по моїх оголених гомілках на колінах Сент-Клера, по задертій спідниці і по задоволеному обличчі.

Тонкі губи шановної леді невдоволено підтискаються.