Розділ 7

І дні пускаються в біг, неначе вода у стрімкій гірській ріці.

Книги, що видав на опрацювання Сент-Клер, виявляються саме такими, як я й очікувала. Схожими на самого Сент-Клера, аж до зубовного скреготу. Важкими. Сухими. Із закрученими формулюваннями, старомодними зворотами, прикладами з життя людей, яких давно немає, але чомусь вважається, що їхній досвід має стати моїм. Вони щодня дивляться на мене з німим докором, розкладені на невеликому письмовому столі у виділеній мені кімнаті, а я зволікаю з їх вивченням, наче ці знання можуть навіки прив’язати мене до цього нестерпного світу.

Ментальний вплив. Теорія. Класифікація. Ознаки.

З тексту випливає, що вплив може бути свідомим і несвідомим, короткочасним і тривалим, м’яким, майже непомітним, або грубим, таким, що ламає волю. Найгірше — про останній сказано чимало. Про втрату себе. Про зміну рішень, які здаються власними. Про відчуття повної нормальності там, де нормальності давно немає.

Я машинально торкаюся зап’ястя, ніби там може бути слід. Усередині з’являється неприємний холодок.

«Об’єкт впливу не усвідомлює стороннього втручання», — читаю й криво всміхаюся. Чудово. Просто ідеально.

За вікном змінюється світло, сонце повільно хилиться, а я гортаю сторінку за сторінкою, аж поки в двері не стукають. Коротко, стримано, без жодних сумнівів у тому, що їм відчинять.

І я вже підозрюю, хто за ними стоїть.

У той самий день, ближче до вечора, Сент-Клер вирішив добити мене ще одним своїм нововведенням. Наче мені нудних книг не вистачало. І, потурбувавшись про мою репутацію, вирішив виписати звідкись із глушини свою напівзабуту родичку, що має теж із мене зробити даму, достойну короля.

Я й досі не розумію, для чого вони зі мною панькаються. Якщо так зневажають.

Кривлюся, згадуючи її першу появу.

Вона мене зненавиділа, щойно побачила. Зморщила своє ідеальне обличчя, наче вкусила лимон. Примружила світло-блакитні очі, наче блоху розглядала. І зверхньо промовила:

— Я леді Агнес, баронеса Роутен. Троюрідна тітка лорда Сент-Клера. Віднині я відповідатиму за вашу поведінку, манери та… відповідність статусу.

Останні слова вона вимовила з особливим наголосом, повільно й виразно. І ще дужче задерла гостре підборіддя.

На той час мене вже добряче встигло доконати їхнє суспільство з їхніми манерами і ставленням до простолюдинів як до людей нижчого сорту. Тому, завжди стримана й зважлива я, таки не втрималася і вколола…

— Дуже приємно. Хоча підозрюю, що це не взаємно.

Але леді Агнес подивилася на мене так, ніби я щойно зізналася в підпалі бібліотеки.

— Іронія вам не личить, — сухо зауважила вона. — Як і ця поза.

Я подивилася на себе, на крісло, на книгу в руках.

Зазвичай я читала, підібгавши під себе ноги, скрутившись калачиком або взагалі на ліжку. Але пишні спідниці трохи заважали, і я просто відкинулася на спинку крісла й підсунула лише одну ногу, скинувши м’який домашній черевичок.

— Ця? — уточнила про всяк випадок, не вбачаючи нічого крамольного. Зрештою, я у своїй кімнаті. Сама. Наодинці. Принаймні була. І точно не розраховувала, що мене оцінюватимуть.

Але для леді це був не аргумент.

— Ви перебуваєте в домі лорда Сент-Клера, головного королівського мага. І ваша репутація тепер безпосередньо пов’язана з його ім’ям. Саме тому він запросив мене. Щоб уникнути… непорозумінь. І поберегти вашу репутацію. Але тепер я бачу, що мені, скоріше, доведеться берегти його репутацію від вас.

У мене від обурення брови поповзли кудись вгору і загубились під пишною гривкою.

— Ох, тут ви праві, ― не стрималась від єхидства. ― Я страшна особистість. Бідний лорд Сент-Клер не знає, куди від мене сховати свою незайману честь. Я ж при кожній нагоді тільки й мрію її сплюндрувати.

І потім з насолодою спостерігала, як леді Агнес вкривається чарівними червоними плямами гніву.

Загалом наше спілкування не задалося ще тоді. Не покращало воно й зараз. Тому важко зітхаю, налаштовуюся і гукаю:

— Увійдіть!

Двері відчиняються, і леді Агнес повільно впливає в кімнату. Кидає свої зверхні погляди на мене, на речі довкола, проходить до вікна, оглядаючи кімнату так, ніби перевіряє, чи я не сховала десь щось неприйнятне. Її погляд зупиняється на книгах.

— Уже почали навчання? — питає.

— Мене кинули у вир знань без рятувального кола, — зітхаю. — Але тримаюся.

— Знання — це ще не все, — холодно каже вона. — Леді визначає не лише розум, а й стриманість, мовчання в потрібний момент і вміння не виставляти себе напоказ. А розумом ніхто не цікавиться. Він для жінки — зайва витрата ресурсів. Скромність, такт, чітке слідування правилам і манери — ось що цінується. Ну і, звісно, народження здорового потомства.

Я слухаю й водночас уявляю, як передражнюю її за спиною. Дуже виразно. Дуже нестримано. Звісно ― жінка не особистість, а інкубатор і красива картинка, що підкреслить статус чоловіка.

— Почнемо з того, на чому закінчили минулого разу. Ви відпрацювали свою жахливу манеру рухатися? Продемонструйте.

Підводжуся. Проходжуся кімнатою, чесно намагаючись повторити плавний хід леді Агнес. І мені здається, що в мене виходить. Але вона закочує очі і демонстративно зітхає.

— Ви рухаєтеся все ще надто різко. Леді не входять у кімнату так, ніби поспішають на пожежу.

— А якщо пожежа справжня? 

— Тим більше. Паніка — ознака слабкості.

Чудово. Запишу. Не горіти красиво.

— Пройдіться ще раз. Не лінуйтеся. Ви, простолюдини, такі ледачі й вічно незадоволені. Тому й живете в багні. Якби більше працювали…

Її голос вгвинчується в мізки розпеченою голкою. Від обурення темніє перед очима. Я стримуюся неймовірним зусиллям волі, щоб не розкласти по поличках, чому простолюдини бідують, а такі, як вона, купаються в розкоші. Але це нічого не змінить. А в мене є мета — потрапити до короля. Тому я чесно відпрацьовую усі її вибрики. Старанно.