Розділ 6

— Почнемо з простого, — каже рівним, майже нудним тоном. — Це привітання стандартне, ти його будеш використовувати скрізь і з усіма. Є ще привітання для королівських осіб. Але його вивчимо трохи згодом, після того як доведемо до ідеалу класичний реверанс.

— Ідеал — нездійсненна мрія, — бурмочу. — Лише інфантильні особи прагнуть усе життя його досягти. Або нарциси… хоча це цілком може бути одне й те ж.

— І дарма, — відрізає він. — У цьому світі неідеальність коштує дорого.

Підтискаю вуста.

— Окрім етикету потрібно засвоїти стандартні танці, історію, письмо, рахунок…

— Ви справді гадаєте, що я не вмію писати, читати й рахувати? — ображено пирхаю. — Я цього року магістерську планувала захистити!

— Ні, Іво… — непомітно переходить на «ти». — Але нам треба впевнитися, що цього достатньо для нашого світу. Що ти витримаєш перший бал у королівському палаці й пройдеш з гідністю відбірковий тур. Зможеш підтримати світські розмови та прийняти правила гри при дворі…

Насуплююсь. Завдання стає дедалі складнішим… Хочеться підтягнути коліна до грудей і скрутитися калачиком. А надто після чергового.

— І ще одне…

Сент-Клер кладе на стіл тонку металеву пластину, схожу на дзеркало без відображення. Тьмяна поверхня прикрашена ледь помітними візерунками. В животі стискається в клубок, передчуваючи недобре.

— Що це? — насторожено питаю.

— Простий індикатор, — відповідає коротко. — Нам потрібно переконатися, що все гаразд.

Мені це вже не подобається.

— А що може бути негаразд?

— Не може. Це чиста формальність, яку проходять усі конкурсантки. На кшталт: чи немає стороннього впливу, зброї, небезпечних речовин.

Мої брови потихеньку повзуть догори.

— Ви серйозно? На мені тільки те, що ви дали. Навіть мій одяг уже… я не знаю чий. Ви мене викрали з власного світу. Які речовини, який вплив? Хіба що ваш.

Але Сент-Клер не реагує ні грама.

— Покладіть руку, — похмуро киває на пластину.

Я дивлюся на нього, потім на предмет, потім знову на нього.

Вибору у мене немає…

Зітхаю й обережно притискаю долоню до холодної поверхні.

Спершу не відбувається нічого. Я вже збираюся саркастично зітхнути, як під пальцями пробігає слабке тепло. Потім ще одне. І ще.

Пластина світлішає.

— Заберіть руку, — різко каже Сент-Клер.

Я не встигаю.

Тепло раптово перетворюється на різкий імпульс, наче під шкірою щось смикається, відгукується болючим спазмом. Я здригаюсь, різко відсмикую долоню й ледь не перекидаю крісло.

— Трясця! — видихаю. — Ви ж сказали «простий»!

— Я сказав «індикатор», — холодно уточнює він.

Серце калатає, пальці тремтять, але болю вже немає. Лиш відчуття, ніби мене щойно вдарило струмом.

Сент-Клер уважно дивиться на пластину. Над нею ще тремтить тьмяний відблиск.

— Цікаво… — тихо каже він.

— Мені теж дуже цікаво, — огризаюсь. — Ви щойно намагалися мене вбити чи це бонусна опція?

Він повільно підіймає погляд.

— Думаю, вам краще залишитися до першого відбору в моєму маєтку.

— І це… добре чи погано? — обережно питаю.

Сент-Клер не відповідає одразу. Він дивиться на мене довго, уважно, ніби вперше бачить по-справжньому.

— Це, — нарешті каже він, — дещо ускладнює. Думаю, доведеться злегка змінити плани.