5.2

Апетит псується майже миттєво, одна лиш думка про пихатого мага спонукає живіт стиснутись у спазмі. Так, я звісно пам’ятаю, що в мене є план, мета, ціль. Але саме сьогодні я вперше задумуюсь, що люди довкола мене не просто люди... принаймні деякі з них, і мають надздібності. А от які саме ― уже інше питання. Цікаве і лячне. Ану ж Сент-Щосьтам думки читає, чи майбутнє бачить. Або просто може спопелити одним лиш поглядом. 

В уяві я вже палаю, як просякнутий смолою смолоскип. Наяву ж просто пересмикую плечима, ковтаючи нудотну думку. Проте вперто доводжу сніданок до кінця. Розум підказує очевидне: в будь-якому випадку сили знадобляться. Я не знаю, скільки триватиме цей урок, коли буде обід і чи не стане голод ще одним пунктом у списку моїх слабкостей. Тож доїдаю все, навіть коли чай холоне, а кожен ковток дається ніби жую цвяхи.

Як тільки відсуваю порожню тарілку й чашку Матильда одразу береться прибирати посуд. 

Елеонора завмирає за спиною, готова прямо в цю ж мить провести мене туди, де на мене чекають. Себто в “ласкаві” лабети свого обожнюваного лорда. І мені нічого не залишається, як рушити за нею.

Коридори дому виявляються просторими й світлими. Світлі стіни з тонкими панелями, високі вікна, крізь які ллється ранкове сонце, стримані картини в простих рамах. Усе тут просякнуте порядком і стриманою розкішшю, без показної помпезності, але з відчуттям, що кожне з цих творінь вартує дорожче, ніж моє скромне життя. Принаймні в цьому світі. 

Ми проходимо повз кілька зачинених дверей, сходами з темного полірованого дерева, доки Елеонора не зупиняється біля масивних із різьбленими лиштвами. 

— Пам’ятайте, — каже вона тихо, — лорд Сент-Клер не любить легковажності.

Я ледь помітно кривлю губи.

— Шкода. Я якраз планувала будувати на ній усю стратегію.

Елеонора й цього разу удає, що не чує. Відчиняє двері й відступає на крок, пропускаючи мене вперед.

Переступаю поріг, насторожено озираючись.

Погляд вихоплює великий письмовий стіл біля вікна, полиці з книгами, серед яких трапляються дивні, на вигляд старі томи, крісло з темною оббивкою, ще одне — навпроти столу. 

На Сент-Клера намагаюсь не дивитись. Але все одно краєм ока погляд чіпляється за його рівну сувору постать.

Він стоїть біля столу, переглядаючи якісь папери. Таке враження, що не помічає мене. І я вже сміливіше оглядаю причину моїх страждань. Вчора якось було не до цього. 

Лорд Сент-Клер високий. Стрункий. Віком приблизно як Ед… Але на відміну від Едуарда він випромінює якусь небезпеку. Наче відштовхує й притягує водночас. З якимось розчаруванням помічаю, що він досить привабливий, ще до того, як розум встигає ввімкнути захисний механізм. І ця думка чомусь змушує зніяковіти. 

Нарешті він підіймає погляд, відкладає папери й робить легкий уклін.

— Доброго ранку, міс Іванно.

Я кліпаю, на мить розгубившись, і просто киваю у відповідь.

― Кхм… Добрий ранок…

Тиша зависає між нами.

Кутик його губ ледь напружується.

— Перше зауваження, — нарочито спокійно лунає. — Ви забули відповісти належним чином.

— Я відповіла, — кліпаю ошелешено. Може він глухуватий… Ех, шкода. Але у кожного свої недоліки... — Навіть двома способами. Усно й жестом.

— Леді не кивають. Вони роблять реверанс. Після того, як джентльмен привітався першим.

— О-о-о… ― округлюю очі. ― Ем… тоді перепрошую. У моєму світі люди як правило спілкуються вербально, а не зображають трюки дресованих цуциків.

Він ніяк не реагує на шпильку. Лиш міряє мене незрозумілим поглядом.

— Саме тому ми й починаємо з правил.

Його привабливість тане з кожною фразою, поступаючись місцем знайомому роздратуванню. Переді мною знову не чоловік, а система в людській оболонці.

— Правила, — продовжує він, — це не прикраса й не формальність. Це інструмент виживання. Один неправильний жест — і вас запам’ятають. Другий — і зроблять висновки. Третій вам можуть не пробачити. Ви ж не хочете бути парією у вищому світі, чи не так?

Хоч і хочеться заскреготати зубами від роздратування, стримуюсь. Моя мета ― потрапити додому. І якщо для цього муситиму зображати трюки морського котика, я буду його зображати. Ще й усміхатимусь так, що ні в кого не виникне сумнівів, що роблю це з насолодою.

— Звісно не хочу, ― відразу демонструю цю саму усмішку.

Сент-Клер чомусь не вірить. Трясця! Таки читає думки...

— От і чудово, — рівно відповідає. — Прошу, сідайте.

Я опускаюся на запропоноване крісло, обережно, з усією можливою гідністю, яку можу з себе витиснути, й раптом усвідомлюю: дивна ніяковість нікуди не зникла. Вона просто змінилася. Тепер це не розгубленість, а напружене усвідомлення того, що цей чоловік небезпечний не лише своїм становищем.

А перший урок уже почався.