Розділ 5

Прокидаюсь з тим рідкісним, майже забутим відчуттям, коли тіло не протестує проти нового дня. Ні затерплих плечей, ні скрученого попереку, ні звичного бажання перевернутися й доспати ще бодай п’ять хвилин. М’яке глибоке тепло огортає з усіх боків, а просторе ліжко приймає кожен рух так охоче, ніби створене саме для цього.

Це точно не гуртожитське ліжко. І навіть не пристойний готельний номер. Тепер я розумію, чому аристократи часто спали до обіду. Де знайти сили, щоб встати зі цієї затишної пухкої хмаринки і йти далі жити це життя?

Ліниво тягнуся, вмощуючись глибше серед свіжої білизни, і саме в цю мить до кімнати безшумно заходять вчорашні служниці.

— Добрий ранок, міс Іванно, — усміхається перша.

Темні кучері трохи вибиваються з-під білосніжного очіпка, а на щоках розквітають милі ямочки.Я вже знаю, що її звуть Матильда і вона нещодавно тут працює, під наставництвом своєї рідної тітки, саме тієї другої служниці, серйозної й непривітної. Її ім’я я теж уже знаю ― Елеонора. 

Елеонора також вітається, але стриманіше, і значно холодніше. Її волосся взагалі не видно з-під очіпка, настільки воно акуратно зачесане. Між брів пролягла сувора зморшка, а очі стомлені, світло-блакитні, але наче вицвілі. Вона здається старшою, навіть набагато, проте, коли придивляюсь, розумію, що їй немає й тридцяти. 

— Сподіваюсь, ви добре спочили? ― питає рівно.

— Спочила… — повільно повторюю, ще не зовсім готова попрощатися з теплом. — Це навіть не те слово.

Матильда кидає на мене швидкий змовницький погляд, ніби ми вже подруги, і відсуває важкі портьєри. До кімнати вливається м’яке, розсіяне ранкове світло.

— Ми так і думали, — каже вона. — Ви спали дуже спокійно.

А як тут не спати спокійно, думаю я, розглядаючи високу стелю, світлі стіни й меблі, що виглядають так, ніби кожен їхній вигин витвір мистецтва. Рішення прийняте, моя душа заспокоїлась. Звісно, можна було б хвилюватись, переживати й тужити за домом, але що це дасть, окрім головного болю, затуманених думок і поганого настрою. А мені потрібно бути у формі, раз я хочу добитись аудієнції принца. 

Елеонора тим часом уже акуратно розкладає одяг. Знову нижню сорочечку, панчохи, панталончики, нижні спідниці…

— Ми допоможемо вам зібратися, — промовляє все таким же рівним тоном, у якому заперечення явно не передбачене. ― Ви ж не проти?

— Якщо навіть проти, чи візьметься це до уваги? — чесно відповідаю, сідаючи. — Тому відкиньте ці формальності. Хоча б тут я не хочу грати роль достойної, як ви кажете, леді, раз уже ви знаєте, що я ніяка не леді.

Матильда тихенько сміється. Але відразу ж припиняє, як тільки ловить суворий погляд тітки.

Процес збирання виявляється цілим ритуалом, навіть більш вагомим, ніж вечірні збори на трапезу з шановним Сент-Щосьтам. 

У моєму світі ранок — це хаотичний біг між кавою, телефоном і одягом, який ще вчора здавався чистим. Тут же кожен рух має порядок і сенс. Тепла вода для вмивання. Рушники з легким ароматом трав. Волосся, яке не просто розчісують, а приводять до стану, якого добиваються земні перукарі різними масками, бальзамами й кератином не одну годину.

— Ви дуже терпляча, — зауважує Елеонора, вправно закріплюючи пасмо.

— Я просто боюся зіпсувати щось різким рухом, — зізнаюсь. — У мене є підозра, що тут навіть неправильно завитий локон може вартувати репутації.

— І не кажіть, — з усмішкою хитає головою Матильда. — Правила вищого світу жорстокі й нещадні.

Хоча мені здається, вона зовсім не жартує.

Сніданок приносять у момент, коли я вже майже звикла до думки, що на мені більше шарів тканини, ніж у моїй зимовій куртці. Невеликий столик, накритий світлою скатертиною. Фарфор. Срібні прибори. Запах свіжої випічки й чаю.

— Ох… не впевнена, що все це подужаю? — ковтаю нудоту. Зранку я звикла обходитись лиш кавою, шлунок привчений прокидатись десь після другої пари…

— Леді не повинна починати день голодною! — підтискає вуста Елеонора.

Сучасна дівчина теж, подумки погоджуюсь й беруся до їжі, намагаючись не виглядати надто невдячною. Зрештою, це загальноприйняті рекомендації здорового харчування.

Їм повільно. Обережно. Спостерігаю. Запам’ятовую. Бо щоразу, коли неправильно кусаю, беру чашку чи витираю серветкою рота, Елеонора невдоволено супиться. А отже я роблю щось неправильно. І це треба буде виправити.

— Після сніданку, — промовляє, поправляючи складку на моїй сукні, — на вас уже чекають.

Я підводжу здивований погляд.

— Лорд Сент-Клер. У вас запланований перший урок.