— Благополуччя країни, — відповідає він рівно. — Це вас влаштує як пояснення?
— Хочете сказати, суто патріотичні пориви?
— Ви не вірите.
— Не дуже.
— Дарма, — знизує плечима. — Патріотизм — досить сильна мотивація. Принаймні для мене.
А для мене — повернутись додому. Але цього я, звісно, не кажу вголос.
Він нарешті дивиться прямо, без цієї ввічливої відстороненості, ніби вирішує, що гратися в напівправду більше немає сенсу.
— Що ж, ви мене розкусили, міс Іванно. Хоча частка щирості в моїх словах є: країна справді займає вагоме місце в моїх думках. Проте я не альтруїст. Я прагматик. А ви — цікава змінна в рівнянні, яке не любить сюрпризів.
— Тобто, виходить, сюрприз? ― схиляю голову набік.
— Поки що, — киває. — Але моя робота — зробити так, щоб ви стали контрольованим фактором.
— Прекрасно, — зітхаю.
— З часом ви це оціните.
— Сумніваюсь, — кажу чесно. — Але я відкрита до аргументів. Теоретично.
Його погляд знову холоне, стає іронічним, майже професійним.
— Для початку, — каже він, — вам доведеться тут пожити. Звикнути. Вивчити правила. Створити гідну конкуренцію. І не намагатися втекти щонайменше перші кілька днів.
— Я так розумію, я не єдина у списку кандидаток.
— Не єдина. Проте єдина, хто не з нашого світу. І в цьому є своя іронія, так не вважаєте? І виклик.
Виклик, як зробити з простолюдинки леді. Такий собі місцевий “Від пацанки до панянки”... Це злить і обурює. Хтось себе тут уявив Пігмаліоном.
Кусаю напружено губи.
— І що буде з тими, кого не оберуть?
План поволі починає накльовуватися. Обережно. Як щось крихке, але багатообіцяльне.
— Надумали саботувати? — примружується він.
Стискаю вуста.
— Я б не радив, — продовжує спокійно. — Усіх учасниць видадуть заміж. Такий наказ короля. За законом доля благородних леді — в руках Його Величності.
— Але я не піддана вашого короля.
— Уже піддана, — відповідає без вагань. — Відколи ступили на цю землю. Відколи користуєтесь нашою мовою, нашою гостинністю, нашими благами.
Я мимоволі спотикаюсь об ці слова. Нашою мовою… Нашою…
Але дійсно. Вперше задумуюсь ― я розумію кожен звук, кожен відтінок інтонації. Думаю. Відповідаю без пауз. Але це не моя мова. Не українська. Я взагалі не впевнена, чи є їй аналог на Землі.
— «Блага» — це сильно сказано, — фиркаю, ховаючи подив. — Швидше зло з гарною обгорткою.
— Як подивитись, — знизує плечима. — У своєму світі ви теж були не менш скуті обов’язками. І теж шукали чоловіка. Досить невдало, мушу зазначити.
— Зате самостійно, — огризаюсь. — І того, хто подобався. А раптом ваш принц хворий? На гемофілію. Чи безумство. Або, не дай Боже, не любить митися й чистити зуби. Або…
— Принц цілком нормальний, — перебиває сухо. — І точно кращий за вашого обранця.
— Це вже мені судити.
— Спершу потрапте до нього на аудієнцію, — відрізає він. — А для цього вам доведеться багато чого вивчити. І найголовніше — етикет.
— Не хвилюйтесь, — додає після паузи. — Принц добрий.
— Добрий… — повторюю луною.
Якщо він добрий, то, можливо… можливо, з ним вдасться домовитись. Можливо, його можна переконати відпустити мене додому. Зрештою, навіщо йому дружина, яка нічого не тямить у його королівстві, історії, законах і традиціях? Далека. Байдужа.
Патріотизм. Ось що тут цінується.
Сент-Щосьтам має рацію: королева мусить вболівати за свою країну. А я — не вона. І саме в цьому мій шанс.
Раптова здогадка змушує мене широко всміхнутися й з апетитом взятися за страву.
Сент-Щосьтам, помітивши мою усмішку, насуплюється.
— Що ви задумали?
— Нічого, — кліпаю віями з максимально невинним виглядом. — Ви чудовий патріот, лорде Сент-Клере. Вважайте, ви мене переконали. Учіть усього, що вважаєте за потрібне.
Його погляд затримується на мені трохи довше, ніж слід. Але ж читати думок він не вміє… Принаймні, щиро сподіваюсь. Й щиро вірю, що набундючений маг зовсім не очікує, що змінна почне думати самостійно.
І змінну це цілком влаштовує. Не треба недооцінювати свого ворога, шановний Сент-Щосьтам. Створити ілюзію контрольованості я зможу легко. Досить лиш уявити, що зовсім скоро опинюсь знову в рідному світі, серед рідних стін і зрозумілих речей.