4.2

Одяг знімають швидко й коректно, не затримуючи поглядів. І хоч мені незручно — терплю. Вириватись, битись у марній істериці, наполягати на самостійності, яка тут не заведена, здається необачним. Зрештою, що тут такого. Благородні леді століттями таке терпіли. Ба навіть вважали це нормальним. Дехто, мабуть, і насолоджувався. А потім щиро обурювався й відмовлявся одягатися самостійно.

Хоча це зрозуміло. Багатошаровий одяг із купою дрібних гачків і застібок, переважно на спині, — не те, що легко опанувати без сторонньої допомоги.

З тугою згадую блискавки й липучки… Ось де справжній прогрес цивілізації.

Відводжу погляд і ловлю у великому дзеркалі відображення служниць.

Смішлива дівчина з цікавістю роздивляється мій одяг, особливо капронові панчохи, ніби це якийсь екзотичний артефакт, а суворіша тим часом допомагає зануритись у ванну.

І щойно тепла вода повністю огортає тіло, воно миттєво зраджує — розслабляється без жодного мого дозволу.

— Не розкисай, — шепочу собі. — Це може бути пастка.

Але вода все одно робить свою справу.

Новий світ настирливо влаштовується десь під шкірою, не питаючи, чи готова я до знайомства.

Впевнені, злагоджені рухи служниць — мені промивають волосся, наносять якісь пахучі настої, щоб воно стало м’яким і шовковистим, ретельно вимивають тіло, чистять нігті й шкребуть пемзою п’яти. Не те щоб я була нечупарою — і манікюр у мене свіжий, — але мене миють так старанно, наче готують…

Я стримую зітхання.

…наче готують до першої шлюбної ночі. Дуже сподіваюся, не з тим набундюченим Сент-Щосьтам.

Не знаю, скільки займаються моєю гігієною, здається, я навіть починаю дрімати. І пробуджуюсь від легкого доторку до плеча.

— Прокидайтесь, міс…

Поки голова в тумані, а думки — м’яке місиво, мене й одягти встигають.

А одяг… Одяг — окрема історія.

Світлий. М’який. Незвичний. Тканина ковзає по шкірі, наче тонка м’яка павутина. Нижня сорочка й коротенькі панталончики обрамлені мереживом. Поверх — біленька спідничка з воланами. А далі — сукня ніжного персикового кольору.

Я кручуся перед дзеркалом і ловлю себе на думці, що виглядаю… дорослішою. Зібранішою. Наче хтось тимчасово позичив мені іншу версію себе — ту, що знає правила і вміє тримати спину рівно.

Талія здається тоненькою, наче ось-ось переломиться. А цілком звичайне русяве волосся виблискує так, ніби в нього вплели золотисті й сріблясті нитки. У дзеркалі дівчина, дуже схожа на мене… але ніби з іншого життя. Трохи впевненіша. Трохи чужа.

Мелькає думка — от би побачив мене Едічка, сірою мишею точно б не назвав. І відразу ж гидливо пересмикую плечима. Згадувати колишнього виявляється ще трохи болісно і навіть соромно за те, що була для нього зручною довірливою дурепою.

— Ви дуже гарна, міс, — запевняє одна зі служниць.

Але замість заспокоїти, це насторожує.

До їдальні йду з відчуттям, ніби прямую на усний іспит, до якого не готувалась. А викладач не робить попусків і ненавидить тих, хто ігнорує його предмет.

Двері відчиняються самі по собі, і мої провідниці залишаються за порогом. Мені ж доводиться ступити вперед.

Насторожено озираюсь.

Великий стіл, м’яке світло, стримана елегантність без показної розкоші. Обстановка чітко підібрана і пасує до тієї, що була в моїй кімнаті. Хоч і відрізняється.

Алістер — єдиний, кого бачу. Ні слуг, ні лакеїв. А наче лорд, казали дівчата. Чи, може, тут так заведено — їсти без слуг. Або просто наказав піти, поки я не адаптуюсь.

Загалом ми знову вдвох. І дітись мені нікуди. Бо набундючений Сент-Щосьтам уже відсуває для мене стілець, пропонуючи сісти. Поряд із собою відсуває. По праву руку.

Гаразд… Тримай ворогів близько, — бурмочу собі й підходжу до запропонованого місця.

— Маєте чудовий вигляд, міс Іванно, — холодно промовляє цілком стандартний комплімент.

— Дякую, — киваю, копіюючи його тон. — Мене ретельно підготували до виживання в дикій аристократичній природі.

Кутик його губ ледь-ледь здригається. 

— Сподіваюсь, і почуваєтесь краще, — додає він рівно.

Автоматично випрямляю спину, як на кафедрі. Ловлю його уважний, вивчаючий погляд.

— Я все ще не вірю, — відповідаю чесно. — І все ще не хочу жодних принців.

— Це очікувано. Заперечення — стандартна реакція.

— Навряд чи вона колись зміниться, — знизую плечима. — У мене були свої плани на це життя. І принци в них не входили. Навіть бонусом.

— Саме тому вам буде складніше, — відгукується без жодного співчуття. І, здається, з ледь помітною іронією. — Люди з планами завжди чинять найбільший опір.

— А люди без планів, я так розумію, здаються зручнішими? — підіймаю брову.

— Значно, — не моргнувши, погоджується він. — Але ви не з таких. І я таки зроблю ставку на вас, міс Іванно. Мені імпонує ваша стресостійкість і розсудливість.

Підтискаю вуста.

— Дуже надихає. Особливо частина про ставку. Я ж не кінь на перегонах.

— Ні, — спокійно заперечує. — Кінь мав би більше шансів утекти.

Я пирхаю, не втримавшись.

— І яка ж у вас вигода, шановний лорде? — примружуюсь. — Не повірю, що ви вирішили няньчитись зі мною виключно з альтруїзму.