Розділ 4

Коли двері за пихатим Алістером Сент-Щосьтам зачиняються, кімната одразу здається надто великою. Якоюсь… непривітно просторою. 

Ще раз обводжу усе поглядом. Уже прискіпливіше. Вишуковую бодай щось, що заперечить або підтвердить слова набундюченого мага. 

Камін старомодний, вінтажний. Тихо потріскує полум’ям, ліниво відкидаючи золотаві відблиски на світлі стіни й високу стелю. У повітрі витає запах трав і чогось благородно-деревного — такого, що явно коштує дорожче за весь мій студентський побут разом узятий. 

Меблі зі справжнього дерева. Вирізьблені й важкі, насиченого відтінку, натерті до блиску. Оксамитові штори з золотими торочками й шнурівками. Я бачила такі тільки у фільмах… ну і ще в музеях… чи театрах.

На підлозі, теж натертій, так що боюсь підковзнутись, пухнатий килим.

І тут я не можу, дійсно не можу заперечити, але виглядає все надто природно, надто реально, непоказно. І разом з тим дорого. 

Підсуваю до живота ноги, обхоплюю їх руками і задумуюсь.

Призначення…

От же ж слово. Навіть звучить так, ніби після нього мали б урочисто заграти фанфари, а не початись внутрішня істерика.

Мозок, як чемний науковець, одразу висуває версії. Стрес. Перевтома. Надто емоційний вечір. Колективна галюцинація з бонусним актором у темному плащі. Сон, просто дуже якісний, з хорошими декораціями й запахом лаванди.

Я зсуваю ноги з ліжка й обережно стаю на підлогу.

Боса ступня відразу тоне в високому, м’якому ворсі.

— О-о-о, — виривається тихий стогін. Такої м’якості я ніколи в житті не відчувала. Наче по хмаринках ступаю.

Чудово. Якщо це сон, то він явно показує більше, ніж я знаю і здатна собі уявити.

Пару кроків — і я торкаюсь столу. Гладенька, важка поверхня. Провожу пальцями по корінцях книжок. Справжні. Тиснені. Не декорація з театру. Камінна полиця під долонею шорстка й тепла.

Світ уперто не хоче розчинятись.

— Прекрасно, — бурмочу собі під ніс. — Значить, або я дійсно в іншому світі, або в дуже дорогій психіатричній клініці.

Двері тихо прочиняються, і я здригаюсь, ледь не врізавшись плечем у камін.

До кімнати заходять дві жінки. Молоді, спокійні, з такими зібраними рухами, ніби кожен їхній крок попередньо затверджений якимось внутрішнім статутом. Простий темний одяг сидить на них бездоганно, волосся акуратно зібране.

— Міс Іванно, — чемно промовляє одна, злегка схиливши голову. — Дозвольте допомогти вам підготуватися.

— Підготуватися до чого саме? — уточнюю з підозрою. 

З цікавістю заглядаю за їхні спини. Раптом там ще двоє кремезних санітарів з білою сорочкою.

— До вечері, — додає друга, м’яко усміхаючись. — Лорд Сент-Клер чекатиме вас за годину.

Лорд Сент-Клер… а не Сент-Щосьтам… 

Гаразд. Принци, лорди… Чекаю, коли з’являться ще й герцоги для повного комплекту.

— Я, взагалі-то, не планувала сьогодні нічого такого, — кажу чесно. — Максимум — чай і серіал.

Жінки переглядаються, але на їхніх обличчях з’являється щось схоже на стриману поблажливість. І ні грама розуміння, от жодного. Наче несу якусь тарабарщину.

— Ви житимете тут деякий час, — пояснює перша. — У маєтку лорда Сент-Клера. Він розпорядився, щоб про вас подбали належним чином.

От саме це формулювання мені й не подобається.

Подбали. Як про цінний експонат. Або про проблему, яку краще тримати під наглядом.

― Гаразд, дбайте, ― зітхаю я, поки не вирішивши, що робити далі. А там, дивись, може й якесь рішення спаде на думку.

Дівчата переглядаються, кивають і одних з них несміливо усміхається. 

Я усміхаюсь у відповідь. А що, треба завойовувати прихильність оточуючих. Раптом в майбутньому допоможе.

Мене проводять у суміжну кімнату, де тепле вологе повітря одразу ж огортає плечі. Біля стіни стоїться велика ванна, глибока, з латунними кранами й водою, що пахне травами й чимось заспокійливим. На тумбі купа пляшечок і флаконів. Кілька пухнастих сніжно-білих рушників, складених акуратною стопкою й недбало кинутий оксамитовий халат на край умивальника.

― Дозвольте… ― першою наближається та, усміхнена. Тягне руки до ґудзиків на сукні. 

Я злякано шарпаюсь, відступаю. 

Вона теж округлює очі й закушує губу. 

― Допоможу роздягнутись, ― тихо промовляє. 

― Я сама, ― щоки заливає жар.

― Міс Іванно, так не заведено, ― хитає головою друга, серйозна. ― Ми тут щоб допомагати вам, дбати й вчити бути достойною леді. А достойні леді не опускаються до того, щоб роздягатись.

Кліпаю ошелешено. 

― А… е-е-е… а раптом я недостойна? 

Все ще не можу прийняти той факт, що мене як дитину бавитимуть. 

― Вас обрано. А отже ви достойна, ― підтискає вуста і тягнеться до коміра сукні.