3.2

Його погляд, уважний і вивчаючий, ще якусь мить свердлить мене, як ніби перевіряє, що все гаразд з моєю психікою. Від нього незатишно, трохи тривожно. Наче я лабораторна миша в прозорому лабіринті ― кинули шматок сиру, а ти знайди до нього дорогу. Не знайдеш ― твої проблеми, помреш від голоду.

— Спробуй спершу сісти рівніше, — каже несподівано дуже м’яко, при такому-то колючому погляді. — А ще краще — випий це.

На столику біля ліжка я помічаю тонку склянку з прозорою рідиною. Вона ледь виблискує у світлі вогню, ніби в ній розчинили світлячків.

— Що це? — недовірливо питаю, але горло так пече, що слова дряпають зсередини.

— Настій для ясності думок, — відповідає він. — І для того, щоб ти не знепритомніла знову. Обіцяю, жодної шкоди.

Недовірливо підтискаю вуста. Вагаюсь. Але з іншої сторони, якщо хотів би мене отруїти, чи зробити щось погане, зробив би, поки я у відключці валялась. 

Зрештою тремтіння в руках і важка голова роблять вибір за мене. Ковтаю обережно. Рідина тепла, з легким трав’яним смаком. Усередині щось повільно розгортається, ніби тугий вузол розпускають затерплі пальці. Світ стає чіткішим. Страх не зникає, але більше не заливає очі темрявою.

— Отак, — тихіше каже він. — Тепер слухай.

Він випрямляється, і в цій поставі з’являється щось офіційне, майже урочисте.

— Моє ім’я Алістер Сент-Клер, — промовляє рівно. — Я королівський маг і… назвімо це так ― твій провідник у цьому світі.

Серце знову робить дивний кульбіт.

— У якому ще світі? — нервово сміюся. — Перепрошую, але якщо це якийсь косплей або психологічний експеримент, то він уже зайшов надто далеко.

Хоч дивний спокій і розливається тілом, а проте я ще глузд не втратила. Вірити у такі неймовірні речі ― вибачте, але ні.

— Ти у королівстві Арнгальд, — спокійно відповідає він, ніби говорить про сусідній район. — А саме — у моєму столичному маєтку.

Я мовчу кілька секунд. Потім знову сміюся, вже різкіше.

— Добре, — кажу. — А тепер серйозно. Де прихована камера?

Він трохи нахиляє голову, і в кутиках губ з’являється ледь помітна іронічна тінь.

— Я очікував трохи іншої реакції, — зізнається. — Саме тому дав тобі настій. Але… ти цікавий екземпляр, власне, найцікавіший, що мені зустрічався. Інші плакали, кричали, намагались утекти.

— Ще не пізно, — бурмочу. — Утекти.

— Пізно, — спокійно заперечує він. — Ти пройшла портал. Назад так просто не повертаються.

— А не просто? Готова до будь-яких складнощів! — різко відповідаю. — У мене, взагалі-то, є особисте життя. Є навчання. Є… — замовкаю на мить. — Є людина, яку я кохаю.

Нахабний… ем… здається Алістер “Сент-щось там”… дивиться уважно, майже з цікавістю. Ну, їй богу, наче я піддослідна тваринка.

— Той самий коханий, який збирається одружитись із вагітною дівчиною? ― промовляє з інтонаціями живодера.

Слова б’ють, мов ляпас.

— Звідки ви… — різко червонію, сором підіймається гарячою хвилею. А за ним і гнів від несподіваної здогадки.

— Ви підслуховували! ― задихаюсь від обурення.

— Ви говорили достатньо голосно, — знизує плечима. — Мені навіть не довелось застосовувати магію.

— Це ницо. Ви не мали права!

Сором ще більше зафарбовує щоки. Здається ― горю уся, від маківки до кінчиків пальців.

— Я мав обов’язок. Ти — суджена спадкоємця. Моя задача — доправити тебе сюди живою й притомною. Майже притомною. А що було до ― мало цікавить. Навіть якщо у тебе тих “коханих” ― останнє слово виділяє якоюсь ядучою інтонацією. ― Було з пів сотні. З вагітними нареченими і без. Ти повинна стати…

— Я нікому нічого не винна! — неввічливо перебиваю. Серце калатає. — Мені не потрібні ваші принци. Я відмовляюсь.

— Принци потрібні всім, — відповідає Алістер спокійно. — Бо згодом вони стають королями. І тобі випала небачена честь.

Пирхаю з усією можливою зневагою.

— Заберіть собі цю честь. Для мене більша честь — опублікована стаття у щорічному науковому віснику. А не життя при дворі з короною на голові й чужими правилами. Навіть якщо це не тупий розіграш, а дійсність…

― Це дійсність, ― підтискає вуста. 

― Гаразд… дійсність. Так от… Бути королевою найменше чого я хочу. Це ж жахливо! Усі ці заходи, відповідальність… усі їхні закони й етикет… Нема дурних!

— Будь-хто інший був би вдячний.

— От такі ми, українські дівчата, — злісно кидаю. — Невдячні. Обираємо самореалізацію, а не… — замовкаю, підтискаючи губи, — принців.

Усередині, попри гнів, росте дивна порожнеча. Частина мене досі не вірить у реальність цього всього. Це може бути сон. Галюцинація. Витончений жарт. Або ж переді мною стоїть дуже небезпечний маніяк з гарною акторською підготовкою.

А з іншої… Погляд знову пробігає кімнатою.

Стискаю ковдру й дивлюсь на нього насторожено.

— Я вам не вірю, — кажу тихо. — І змусити мене ви не зможете.

Кілька секунд він мовчить, розглядаючи мене так, ніби я складна формула.

— Ти ще не усвідомила масштабу ситуації, — каже зрештою.

— Бо, — повільно відповідаю, — я досі думаю, що це сон. Або що ви маніяк. Або що це дуже жорстокий жарт.

Алістер усміхається ледь помітно, так, що від цієї усмішки по спині знову біжать мурахи.

— Побачимо, Іво, — відповідає він. — Магія рідко помиляється. А від власної долі ще нікому не вдавалось утекти надовго. тобі доведеться змиритись. Рано чи пізно… Але ти приймеш своє призначення…

Від автора

З Новим роком і вже минулим Різдвом, мої любі ✨ 

Хай новий рік буде щедрим на добрі події, теплі зустрічі та віру в те, що все обов’язково складеться якнайкраще.

Дякую вам за підтримку, теплі слова, коментарі, лайки й віру в мої історії. Для мене це справді дуже важливо 💛

Якщо моя новинка відгукнулась вам, але ви забули натиснути вподобайку, — будь ласка, все ж знайдіть пару секунд і підтримайте її: додайте в бібліотеку, напишіть кілька слів, поділіться враженнями. Це неймовірно надихає, особливо коли тільки старт, і кожна прода для тебе ще той нервовий виклик ― сподобається чи ні.