Розділ 3

Я приходжу до тями повільно, ніби випливаю з густої темної води. Спершу повертається відчуття тіла — важкого, чужого, неначе не мого. Далі з’являється холод, що тягнеться вздовж спини, і дивний не знайомий запах. Трохи гіркуватий, трав’яний. Як мікстура від кашлю ― раптово мелькає думка, пам’ятаю, в дитинстві такою поїли.

Повітря входить у легені з зусиллям. Я вдихаю різко й одразу ж морщусь — у скронях відгукується тупий біль. Свідомість сіпається, намагаючись зібратися докупи, але думки розповзаються, мов перелякані комахи. Єдине, що спливає серед мішанини спогадів ― який же Едічка козел. І сором, що була настільки засліпленою. Ще й дивувалась, як такий успішний, видний старший чоловік звернув на мене увагу ― звичайну старшокурсницю, яка не те щоб зірок не хапала, але й генійкою не була. Скоріше старанною хорошою дівчинкою, яка мріяла подобатись іншим.

Треба терміново Мартусю набрати, вирішую. Поплакатись на плечі. Випити келішок чайку, закусити еклерами.

Як я дісталась додому не пам'ятаю. Мабуть, була в тумані, а тоді, наридавшись заснула. Це схоже на мене ― перемелювати все на самоті, а потім вже ділитись з кращою подругою. 

Припідіймаюсь на ліктях озираюсь. І волосся на голові стає дибки, як у шибанутого струмом дикобраза. 

Де я?

Повільно кліпаю. Це явне не моя кімната в гуртожитку. Перед очима — розмита світла пляма, яка поступово набуває форми. Висока стеля. Темні дерев’яні балки. Тепле жовтаве світло. Свічки? Лампи? Не одразу розумію.

Під спиною м’який пружний матрац, на такому моє тіло зроду не почивало. Товста пухка ковдра пахне лавандою й ще чимось… чимось знайомим, але пригадати не можу чим.

Серце різко прискорюється.

Спогади знову накочуються хвилею, від якої нудить. Сварка з Едічкою. Його  слова: “Кому ти потрібна”. І голос незнайомий, проте такий, що табун мурах галопує по спині: «Мені потрібна».

Мені це кому? Маніяку якомусь?

Різко сідаю, світ одразу ж пливе. Перед очима темніє, у вухах шумить. Я хапаюся за край ліжка, пальці змикаються на грубій тканині покривала.

— Обережно, — лунає поруч.

Голос той самий, так несподівано, що я здригаюсь усім тілом. Підіймаю голову.

Біля ліжка стоїть незнайомий чоловік. Високий. Темноволосий. У темному одязі, який виглядає надто… не з цього часу. Довгий плащ? Чи просто пальто дивного крою. Чіткі риси обличчя, зосереджені, але не жорсткі. Очі — темні, уважні.

Мене прошиває холодом.

— Хто ви? — слова виходять хрипкими, слабкими.

Він не відповідає одразу. Лише робить крок ближче, але зупиняється на безпечній відстані, ніби не хоче налякати.

— Ти втратила свідомість, — каже спокійно. — Тіло ще не прийшло до тями. Краще не рухайся різко. Таке буває, коли вперше користуєшся порталом. Звикнеш.

— Чим? — питаю, ковтаючи сухість у горлі.

Погляд знову ковзає довкола. Кімната простора, з кам’яними стінами й важкими шторами на високих вікнах. За ними — темрява. Не міська, не засвічена ліхтарями. Глибока. Чужа.

Біля стіни — масивний стіл, на ньому — книги у шкіряних палітурках. Біля каміна, в якому тліє вогонь, — крісло з високою спинкою. 

Це не квартира. Не лікарня. Не готель.

Паніка починає підійматися зсередини, збиває дихання рваними поривами.

— Ти в безпеці, — знову каже він, ніби читає мої відчуття. — Ніхто тобі тут не нашкодить.

― Де я? ― виривається трохи істеричним шепотом. ― Куди ви мене притягли?