2.2

Едуард звично зібраний і бездоганний. Наче з обкладинки. Він нахиляється, легко торкається щокою моєї щоки правильним, вивіреним жестом. І я трохи здивовано кліпаю. А де ж звичний поцілунок? Хоча б швидкий доторк вустами до вуст ― цілуватись він ніколи не любив, називав телячими ніжностями, але для годиться чмокав. 

Про пристрасні поцілунки від яких підгинались коліна й паморочилось в голові читала лиш в книгах і по правді вважаю лиш плодом уяви багатих на фантазію авторок. Хоча й зізнаюсь, хотілось…

— Замерзла, — каже тихо, і це навіть не питання.

— Трохи, — відповідаю, знімаючи рукавички.

— Зараз виправимо.

Він відсуває для мене стілець, допомагає з пальтом, вішає його акуратно, ніби це не пальто, а мантія королеви Великобританії. Ловлю себе на думці, що колись саме за це й закохалась — за відчуття порядку й захищеності. За те, що поруч із ним світ ніби стає простішим. А жести дають відчути себе не в сучасному світі, а десь між героїв вікторіанських романів.

— Тобі як завжди?

— Як завжди, — усміхаюсь.

Він іде до бару, перекидається кількома словами з баристою, і за хвилину переді мною з’являється кава з корицею й тістечко. Те саме. Ідеальне. Мій улюблений крем. Хрустка основа. Ну хіба це не знак.

— Саме його я й хотіла, — схиляю голову набік. Ну ж бо, кажи!

— Звісно, — киває. — Я тебе добре знаю.

Роблю ковток, відчуваю тепло, що прокочується горлом. Серце трохи сповільнюється. І все наче добре. Майже ідеально.

Але він мовчить.

Просто дивиться на мене, але ніби крізь. Пальці зчеплені в замок, великий палець повільно тре інший. Раз. Два. Знову. Він так робить, коли готується до неприємної розмови. Я бачила це на захистах, на кафедральних засіданнях, у коридорах. І вже починаю хвилюватись ― а може не пропозиція привід сьогодні зустрітись.

— Іво… — починає і зупиняється.

У грудях щось насторожено підтягується.

— Що? — намагаюсь усміхнутись.

Він зітхає. Відводить погляд.

— Мені непросто це сказати.

Підтискаю губи, відставляю чашку. Коробочка. Пропозиція. Я ще тримаюсь за цю думку, як за рятівне коло.

— У мене… складна ситуація. Я дуже розраховую на твоє розуміння.

— Едуарде, ти мене лякаєш.

Він нарешті дивиться мені в очі, бере мою руку.

— Є одна дівчина. Вона… вагітна.

Я кліпаю. Раз. Другий. Не відразу розумію сенс.

— Вибач, що? 

— Це сталося до… — він зупиняється, ковтає. — Це не має значення. Я люблю тільки тебе, Іво. Ти ж знаєш. Це… обставини, ― стискає мої пальці. А я настільки шокована, що вивільнити їх не можу.

— Вагітна, — повторюю, ніби пробую слово на смак. 

— Мене змушують одружитися, — швидко каже він. — Родина. Її родина. Вони всі в науці. Родина Ковальських. Це… серйозні люди. Вони можуть проштовхнути мене, дати можливості. Ти ж розумієш, яке зараз середовище. Пробитись в інституті комусь з “вулиці” неможливо. Потрібні зв’язки…

Я дивлюсь на нього й не впізнаю. Наче переді мною хтось дуже схожий, але не той.

— А я тут до чого? — питаю тихо.

— Ти — найкраще, що є в моєму житті, — він знову стискає мою руку, але я нарешті знаходжу в собі сили її висмикнути. — Я бачу біля себе тільки тебе. Але зараз… мені важко. Мені потрібна твоя підтримка. Твоє співчуття.

— Ти серйозно? — у грудях починає пекти. — Ти приходиш на побачення, де я чекала… — замовкаю, бо голос зрадницьки тремтить, — і розповідаєш мені про вагітну дівчину?

— Не перекручуй, — м’яко, але вже з ноткою роздратування. — Я чесний із тобою.

— Чесний?! — слова вириваються самі. — А з нею ти чесний? 

Він зітхає, ніби це я створюю проблему.

— Іво, будь дорослою. Це тимчасово. Ти ж розумна дівчина. Потерпи трохи. А потім я й тебе введу у наукове середовище. Ти ж цього хотіла.

Різко встаю. Стілець шкрябає підлогу.

— Ні, — кажу. — Не такою ціною. Це нечесно. Ні стосовно мене. Ні стосовно неї. Ти хочеш мати все одразу і щоб тобі за це ще співчували.

— Не драматизуй, — він теж підводиться. — Коли вимкнеш емоції, ввімкнеш голову, зрозумієш, що це і тобі вигідно. Я допоможу з дисертацією. З публікаціями. Ми будемо разом. Просто… шлях у нас до щастя трохи складніший. А згодом я розлучусь… Мене змушують, ти чуєш мене, чи лише себе!

— Змушують? — сміюся коротко, майже істерично. — А спати з нею тебе теж змушували?

Він стискає щелепи.

— Ти не розумієш, — холодніше. — Моє майбутнє залежить від цього.

— А моє? — дивлюсь йому просто в очі. — Моє майбутнє — бути твоєю коханкою? Брудненькою таємницею, про яку всі знатимуть, але мовчатимуть. 

Я хапаю пальто й іду до виходу. Вискакую на вулицю. Повітря в легенях не вистачає.

— Іво, зачекай! — він наздоганяє, хапає за руку.

— Пусти! — вириваюсь.

— Ти робиш помилку, — шипить. — Кому ти така потрібна? Сіра. Непримітна. Без мене ти ніхто! Не надто розумна, без амбіцій.

Рука смикає сильніше. Я сковзаюсь на вкритій льодом плитці, світ різко їде вбік.

Але я раптом не падаю. Чиїсь руки міцно підхоплюють мене, притискають до грудей.

— Мені потрібна, — каже незнайомий чоловічий голос, низький і спокійний.

У голові різко темніє. Світ згортається в одну точку.

Я навіть не встигаю зрозуміти, хто тримає мене на руках, як провалююсь у темряву.