Розділ 2

Я запізнююсь.

Це перша думка, що б’ється в голові, поки заштовхуюсь у маршрутку. Мене затискає між чиїмось пуховиком і рюкзаком з металевою пряжкою, яка вперто впивається мені в ребро. 

Намагаюсь сильно не дихати. Повітря важке, аж вікна запотівають, а запахи взагалі змішуються в нудотну суміш: парфуми, піт, перегар, мокра вовна і мандарини. Зима. Свята… 

Люди ― ну куди ви всі їдете, сьогодні ж вихідний! ― хочеться заволати мені. Але ж і я сама суну в таку рань на другий кінець міста…

Дивлюся на годинник і стискаю губи. Ще одна маршрутка. Ще пів району.

Я б воліла зустрітись десь ближче. У центрі. Або хоча б не в цьому кінці Києва, куди з гуртожитку треба їхати, ніби на окрему екскурсію з пересадками й випробуваннями на витривалість. Але Едуард наполіг.

«Там нормальна кава, Іво. Не кисла бурда, яку чомусь називають це лате. І випічка справжня, а не лайно, що зараз пхають у кожній другій кав’ярні, з трансжирами і цукром, які роблять з твого організму смітник.»

Я пам’ятаю, як він це сказав. З легкою гримасою, ніби йшлося не про заклади, а про вигрібні ями.

Я тоді лише зітхнула і погодилась. Бо сперечатись із ним — це як переконувати мармурову статую змінити позу. А ще… Там і справді найкращі тістечка в місті. Мої улюблені. З тонким кремом і легкою гіркуватістю кави, яка залишається на язику.

Маршрутка різко гальмує, і мене знову кидає вперед. Я хапаюсь за поручень — і відчуваю, як щось неприємно смикає по нозі. Прямо по новеньких колготках у двадцять ден. Навіть не моїх, а Мартиних. Мої давно вже годяться лиш для носіння під штани й нагадують решето.

На мені сукня. Тепла, але не настільки, щоб стояти на зупинках у мінус і прикидатися, ніби я не мерзну. Осіннє пальто виглядає красиво, та від вітру воно захищає погано. 

Опускаю погляд і серце падає десь у чоботи. Затяжка. Маленька, але з тих, що мають потенціал перетворитись на повноцінну стрілку в найгірший момент.

Дідько! Мартуся мене вб’є. Вона в них екзамен планувала здавати в понеділок. Кажуть, викладач більш лояльний до дівчат у спідницях.

Я знову думаю, що треба було вдягти пуховик. Практичність. Але ж це побачення. Та й до сукні й чобітків він аж ніяк не личить.

Побачення, від цього слова всередині стає тепліше.

Я виходжу на своїй зупинці й одразу пришвидшую крок. Повітря кусає щоки, пальці мерзнуть у рукавичках, а сніг хрумтить під ногами. Я майже біжу, обережно, щоб не послизнутись, і водночас ловлю себе на дурнуватій усмішці.

Кав’ярня. Мої улюблені тістечка. Едуард. Ну серйозно. Для чого обирати це місце, якщо не для чогось важливого?

Я уявляю, як він дістає коробочку. Як говорить щось стримано-урочисте, своїм рівним голосом. Як я киваю, намагаючись не розплакатись посеред зали, де пахне кавою й ваніллю.

Мрія гріє краще за будь-який шарф.

Я вискакую з-за рогу — і бачу знайому вивіску. Вікна світяться теплим жовтим. Усередині затишно, але не людно. І біля дальнього столика, як і очікувалось, сидить Едуард.

Я сповільнюю крок. Намагаюсь приборкати серце, що ось-ось вистрибне з грудей.

Він сидить рівно, в темному пальті, з ідеально зав’язаним шарфом. Телефон притиснутий до вуха, брови трохи насуплені. Говорить. Навіть крізь скло я бачу знайому напругу в його плечах — ту саму, яка з’являється, коли щось іде не за планом.

Я зупиняюсь на мить, переводжу подих і дивлюся на своє відбиття у вітрині.

Затяжки майже не видно. Сукня сидить ідеально. Рум’яні щоки. Очі, що світяться.

Все добре, кажу собі подумки. Це твій вечір. Твій момент.

Штовхаю двері й заходжу всередину. Дзвіночок над входом тонко дзенькає, відрізаючи холод вулиці. І саме тоді по спині пробігає знайоме, липке відчуття. Наче хтось дивиться. І відчуття такі схожі… як під час того злощасного ворожіння.

Завмираю. Повільно ковзаю поглядом по залі. Столики. Люди. Персонал. Ніхто не дивиться. 

Дурниці, сварю себе. Нерви. Фантазія. І вчорашнє гадання грають злий жарт.

― Ти дуже сприйнятлива, екзальтована, Іво, ― наче наяву чую голос Едуарда.

Так, мабуть, і є. Інакше чому досі ввижається образ з дзеркала.

Але в цю мить Едуард помічає мене й підводиться з-за столика. Швидко збиває дзвінок на телефоні й усміхається — широко, спокійно, так, як уміє тільки він. І разом із цією усмішкою тривога розсипається, наче її й не було. Залишається тільки тепло. І мрія.

Я роблю крок уперед — до нього.