Від напруги закушую губу.
Вогник свічки невпевнено тремтить у відображенні дзеркала. Адреналін коле пальці, наче дрібні розряди струму.
— Ну що? — Марта нетерпляче смикає мене за рукав. — Бачиш когось?
Ковтаю повітря. Вдивляюся. Два дзеркала стоять одне навпроти одного, множачи відображення в нескінченний коридор. Моє обличчя — знову й знову. Свічка — знову й знову. Очі — мої…
Погана була ідея. Не діти ж, обом по двадцять уже, скоро випуск. А такими дурощами займаємось.
— Нічого, — кажу тихо.
— Точно?
— Точно.
Марта зітхає й відхиляється на спинку стільця.
— От і я нічого не бачила. Навіть тіні. Навіть натяку. Брехня це все, а не ворожіння.
— Ти ж сама мене вмовила, — бурчу.
— А раптом, — вона криво усміхається. — Різдво ж. Дзеркала. Свічка. Романтика. Всі вже з гуртожитку роз’їхались, ми самі на поверсі… Хіба не знак, щоб погадати?
— Я в знаки не вірю! — пирхаю.
І раптом у ту ж мить свічка починає тріщати. Полум’я здригається. Чисто машинально кидаю погляд у дзеркальний коридор — і всередині щось стискається.
Смутні тіні від диму поволі набирають обрисів. Я зачаровано дивлюсь, як із сірого серпанку починає ткатися образ. Мені страшно так, що аж волосся стає дибки. Здається, ще трохи — і груди розірве зсередини. Але очей відвести не можу. Погляд ніби приклеєний до того, що діється в дзеркальній глибині.
— Іва… — Марта торкається мого плеча.
Короткий спалах у дзеркалі, різкий, іронічний злам брів на незнайомому обличчі — і все раптово зникає.
Я різко відсахуюся. Стілець їде назад, ніжка чіпляється за край килима — і я лечу вниз, боляче вдаряючись ліктем і крижами.
Свічка гасне.
— Ти що?! — Марта підскакує. — Іва!
— Там… — я сідаю на підлозі, дихання збивається. — Там хтось був.
Марта дивиться на дзеркала. Потім на мене.
— Ти серйозно? Ти щось бачила?
Тихо охкаю, потираю спину й підводжусь.
— Це був Едік? — Марта підіймає стілець і повертається до мене. — Дай гляну. — Вона задирає на мені футболку й тихо присвистує: — Синяцюра буде знатний.
Махаю рукою.
— До весілля заживе.
Знову плюхаюся на стілець. Кидаю погляд на вже згаслу свічку, на дзеркала. Звичайні собі дзеркала. Нічого в них немає.
З губ зривається нервовий смішок. Сама налякалась і Марту злякала.
— То ти таки щось бачила?
— Навряд. Може, себе чи тебе. Або здалося, — махаю рукою й уже сміюся вголос. — Зате гепнулась натурально. Сподіваюсь, під нами нікого немає, бо пробудження в них було епічним — під мій гуркіт.
— Переживуть, — хмуриться Марта. — Але було б добре, якби гадання таки працювало. Бо твій Едічка ні мукає, ні телиться. Тримає тебе біля себе, наче собака на сіні.
— Ми ще не готові, Мартусю, — заводжу знайому платівку. — Куди мені заміж? А в нього кар’єра. До того ж не хочу косих поглядів на факультеті. Стосунки між науковим керівником і студенткою, звісно ж, не заборонені, але…
— Ти говориш його словами.
Знизую плечима.
— Але ж він має рацію, Март. Я хочу диплом захистити й щоб не було пліток, ніби я отримала результат тільки тому, що зустрічаюсь із керівником.
— От знаєш, наче й справді розумні речі. Але інтуїція мені підказує, що щось там нечисто.
— Не існує ніякої інтуїції. Це все досвід і пам’ять. Вони просто інтерпретують ситуацію так, як підказують набуті знання, і відразу виставляють їй оцінку…
— Ой, не мудруй! — Марта жбурляє в мене подушкою. — Давай краще чаю поп’ємо. Тортик залишився?
— Залишився, — киваю.
Марта — шалена ласунка, вона готова на тістечках і шоколаді жити роками. І при цьому худенька, як тростинка. Я теж ніби у формі, але чітко знаю: зайва плитка — це прищі на носі й кілька сантиметрів на талії. Тому трохи обмежуюсь. Але сьогодні свято. До того ж стрес. Упевнена, я точно кілька сотень калорій втратила під час епічного ворожіння й польоту зі стільцем на підлогу.
Встаю, щоб поставити чайник, але Марта м’яко притримує мене за плече.
— Сиди, поранений воїне, я сама. А в дзеркало більше не дивись. Принаймні, поки мене нема. Бо хто зна, які ще піруети надумаєш виконувати.
Хихикаємо — і в цю мить мій телефон дзеленчить.
Дивлюся на екран.
Едуард: «Іво, нам треба завтра побачитися. Є дещо важливе, що маю сказати. Дуже».
У грудях щось стискається — і водночас спалахує.
— Ну? — Марта схиляється до мене. — Що там?
Показую екран.
Вона широко усміхається.
— Це воно. Сто відсотків. Може таки не дарма ворожили!
Повільно підіймаю погляд на дзеркало. У темному склі, де вже немає ані свічки, ані коридору відбиттів, на мить — лише на мить — знову мелькає та дивна тінь.