Врятувати людство

- Ну що ж, картина в цілому зрозуміла. А яка моя роль чи участь? Чим я вам можу бути корисним в ув'язненні?
- І серед в'язнів можна працювати. Але тобі це не обов'язково. 
- Як же я виберусь з лап правосуддя? Там стільки матеріалів на мене...
- На кожного більш-менш відомого матеріалів не менше ніж на тебе. Питання лише в тому чи пускати їх в хід.
- Але ж на мене вже відкрили справу. І не одну.
- Як відкрили, так і закриють. Ще й вибачаться.
- Як таке може бути?
- Побудеш кілька днів у хорошій приватній клініці. Після цього буде повідомлено, що нарешті  ти одужав, а твої минулі витівки пов'язані з тим, що тебе зарано були виписали після приступу.
- І ви можете це зробити?
- Без проблем.

- А що я робитиму в тій клініці?
- Нічого, відпочинеш. Якщо захочеш, пройдеш обстеження, підлікуєшся, щоб часу даром не витрачати. В кожного ж є якісь болячки.
Знову в Анни задзвонив мобільник. Вона встала.
- А коли мене прийматимуть в організацію? - зупинив її Михайло.
- Можливо сьогодні, якщо все готово. А поки відпочивай.
"Сьогодні це коли? Я навіть не знаю день зараз чи ніч", - подумав Михаїл. - "А що каже мій організм?" 
Організм сказав, що не зайвим було б і перекусити.

Після перекусу організм побажав прилягти, а оскільки в Михайла ніяких інших планів не було, то зійшлись на цьому.
"Може знов якийсь віщий сон побачу" - загадав він.  Морфей почув побажання посланця і взявся їх виконувати.

В шикарно обставленому кабінеті, де стояли скульптури, висіли картини і старовинна зброя, а антикварні речі займали надто багато місця, за величезним столом сидів маленький чоловічок. Навіть не чоловік, а якась потвора з маленьким дитячим тільцем і великою безволосою головою, вкритою сіткою рожевих судин.
В кабінет зайшла Анна. Потвора жестом маленької ручки запропонувала їй сісти навпроти.
- Як клієнт? - неочікувано низьким голосом спитала потвора.  - Готовий?
- В принципі то готовий, але... - зам'ялась Анна. 
Чоловічок очікувально мовчав.
- Розумієте, - продовжила вона не впевнено, - після останньої розмови з ним в мене склалось враження... як би це сказати... що він не зовсім щирий, щось приховує, веде якусь свою гру...
- Де ж ти бачила щирих людей? Хотів би я подивитись на таких. Якби ми розраховували на те, що наші люди вірні і щирі...
- Я може неточно виразилась. Тут серйозніше. Я підозрюю, що він має доступ до інформації, яка йому не по статусу. І  приховує це.
- Звідки? Через який канал?
- Не знаю. Можливо стався якийсь збій при ініціації.
- І що ти пропонуєш?
- З прийняттям поки-що зачекати.  Хай в клініці його обстежать, скоректують, якщо там якась помилка. А тоді вже...
- Добре, хай буде так. Нам спішити нікуди.
- Взагалі-то ми зараз в цейтноті, якщо не встигнемо до її приходу...
- Встигнемо, кілька днів ролі не грають. Але зайве не затримуйте. Це ж лише твої підозри.

Михайло прокинувся. "Як же вона дізналась, що я щось знаю, але приховую? Чи нічого вона не підозрює, а це лише звичайний сон, творчість моєї підсвідомості, яка ж то знає про мої сни і про те, що я про них не розповідаю.
А до чого ж це вони готуються? До її приходу... До чийого, Аї? Чи просто якоїсь події? І навіщо я їм здався? Що з мене візьмеш крім жирних тельбухів... 
А може саме до цього мене й готують? До якоїсь церемонії ритуального жертвоприношення? Не могли якогось бомжа взяти? Чи треба для цього породистого, статусного бичка? 
Та ні, хіба такі солідні люди стали б такою фігнею займатись? Хоча, з іншого боку, чим ще займатись тим, у кого є все, а хочеться ще чогось незвичайного, загадкового, з таємними ритуалами, з викидом адреналіну і чорт зна яких ще гормонів...
Ладно, подивимось, що вони запропонують першим, прийом чи клініку. А поки-що можна поспати".

Михаїл лежав в ліжку, вставати не хотілось, хоч він і добре виспався. Напевне проспав чимало часу. В двері постукали.
- Лежню, вставай, снідай і поїдемо, - прозвучав бадьорий голос Анни.
- Куди? - насторожився Михайло.
- В клініку. Будемо спасати тебе від лап правосуддя.
- А прийом?
- Краще ж вступати в статусі психічно здорового і реабілітованого, ніж в такому непевному як зараз в тебе. А то це може виглядати як примус до вступу. Та  може ти й сам вже не захочеш, коли будеш на коні, - так же бадьоро аргументувала Анна. - Ну, я чекаю. Через пів години щоб був в повній бойовій.
"Щось дуже це схоже на підтвердження мого сну", - Михаїл сів на ліжку і задумався. "Аргументи її, звичайно ж, переконливі, і якби  не цей сон..."

Через пів  години Михайло з Анною вийшли з житлового блоку бункера, піднялись  ліфтом, проїхали з-пів кілометра на електрокарі, знов піднялись поверхів на двадцять і опинились в невеликому гаражі на десяток автомобілів. Біля одної з машин стояв водій. По-військовому підтягнутий, в костюмі, напевне возить важних персон, відмітив Михаїл.
- Ну що ж, до зустрічі через кілька днів, - дружнім тоном сказала Анна. - Відпочинь, підлікуйся, якщо треба, а я поки займусь вирішенням твоїх проблем.

Автомобіль виїхав з гаража на невеличкий дворик, з дворика, оточеного високим парканом з камерами спостереження в якийсь тихий провулок. На воротах Михаїл встиг прочитати: "Приватна фірма "Двері до Раю"". 
"А чи не до пекла?" - подумав він. "А офіційно, напевне, гаражні послуги надає. Чи двері продає. А може тур-агентство..."

Попетлявши провулочками машина виїхала на вулицю, і Михаїл з подивом відзначив, що знаходяться вони майже в центрі столиці.
"Навіщо ж я їм здався?" - гризло Михаїла. - "Думай, Михайле, думай. Все залежить від того, чи була насправді дівчинка і Божий суд, чи це мені лише помістили в пам'ять.
 Але цього вияснити я не можу. Може вони прокололись в чомусь іншому?
Який результат тих подій, чи маніпуляцій з моєю пам'яттю? Я став слідувати заповідям Ісуса. В результаті втратив все і опинився в тюрмі. 
Вони цього добивались? Навіщо? Щоб потім витягти мене з тюрми і я вступив в їхню організацію? 
Та я й не проти. Боюсь тільки чи не в якості жертовного бичка. Але ж і в моїх снах мова йшла лише про вступ, а не про щось інше. Так чому ж я боюсь?