Судний День

Із заходом Сонця почався третій день місяця тішрей 5704 року, або 2 жовтня 1943 року за календарем християн, субота. Настали Дні Каяття, які вінчає десятий день, Йом Кіпур – Судний День, коли Творець підписує вирок, кому жити, а кому вмерти протягом наступного року.

Чорний мерседес-бенс 260 нісся нічною трасою з Копенгагена до оспіваного Шекспіром Ельсінору. За ним слідували дві тентовані вантажівки.  Праворуч від траси, над морем, висів серп молодого Місяця.

За кермом мерседесу сидів Кнуд Дюбу. Він вів автівку та одночасно ненавидив білявого чоловіка, що сидів поряд. Точніше, він ненавидив усе, що останній уособлював.  Сусід був начебто ожилий пропагандисьткий плакат нацистів, втілення ідеалу арійської зовнішності: вузьке обличчя, вольове підборіддя, прямий ніс, блакитні очі, біляве волосся. Його сірий костюм-трійка був підігнаний під струнку фігуру з німецькою скрупульозністю, а краватка насичено синього кольору була зав'язана під накрохмаленим комірцем ідеальним віндзорським вузлом.

Мистецтво ретельно щось робити та одночасно ненавидити Кнуд, у минулому офіцер королівської гвардії, а нині начальник поліції Копенгагену, опанував за час окупації.

Об'єкт ненависті, барон Фрідріх фон дер Остен, у цей же час занурився у спогади обставин, що привели його на цю трасу. Пів року тому, гуляючи після служби Копенгагеном, він натрапив на маленький ресторанчик з дивною для Данії назвою «Кіото». Виявилось, що його господар займався пропагандою нової східної гри – го. Сам Фрідріх навчився цій грі у 1936 році у Берліні, від начальника охорони аташе Японської імперії. Ця гра стала його пристрастю і «Кіото» був справжнім подарунком долі.

За одним зі столиків для гри – гобанів, сиділа струнка шатенка. Місце напроти було порожне. Фрідріх підійшов, сів, мовчки взяв чорний камінь та поставив на С4. Дівчина задумливо подивилась на нього, піднявши брови, та поставила білий камінь на Р4. Наступні півтори години зникли у стукоті каменів о гобан. Фрідрих програв одне очко.

− Ракель, − представилась дівчина та протягла руку. Тоді це ім'я його ні як не насторожило.  У протестантських родинах звичайна річ користуватись біблійними іменами.

− Фрідрих, - барон пожав протягнуту руку. – Фройляйн дозволить реванш?

У відповідь, почувши акцент та німецьке звертання, Ракель знову підняла брови. Ця її мила звичка потім ще неодноразово буде зворушувати Фрідріха.

− Фройлян мусить йти, − промовила дівчина німецькою майже без акценту. – Але герр може зустріти мене у «Кіото» через тиждень, у цей же час. І якщо ви дійсно сподіваєтесь на нову партію – не намагайтесь проводжати мене.

Проводити себе Ракель дозволила через вісім партій. Через десять Фрідріх відчув огиду, коли збирався недільним вечором звично завітати до борделю. Саме тоді він зрозумів, що закохався. Через дванадцять партій Ракель запросила його в гості, знайомитись з батьками. З внутрішнього боку вхідних дверей Фрідріх побачив прикріплену мезузу. Чорна, схожа на великий олівець, коробочка, в середині якої, як знав чоловік з партійних документів для внутрішнього вжитку, лежить сувій пергаменту з єврейською молитвою, перевернула світ до гори дригом. Крижані пальці страху стиснули його серце, страху, що вони, особливо Ракель, дізнаються, хто він. У той вечір, повернувшись до дому, Фрідріх напився. Він розумів, що закоханий до нестями, і що це кохання знесло все, у що він раніше вірив: вірність расі, нації та партії, особисту присягу вождеві – взагалі все. Знесло, як ураган зносить насіння кульбаби з квітів.

Наступного дня він розповів Ракель про себе все.

− Ти багатьох вбив? – запитала дівчина впавшим голосом. – Або вбивали за твоїм наказом?

− Ні. Я з «асфальтових солдат». Мої обов'язки – організація охорони партійних бонз. За всю війну стріляв лише на полігоні. Раніше я цього соромився, а тепер не перестаю за це дякувати небесам.

− Тоді все добре, − Ракель піднялась навшпиньки та поцілувала Фрідріха, а потім на ухо прошепотіла – мама просила запросити тебе на зустріч Шабату. Тільки не приходь у формі, а то насмерть всіх перелякаєш.

Мерседес різько загальмував, виводячи Фрідіріха зі спогадів. Барон вийшов з машини. Вони були на березі моря. Місяць вже майже сховався за небокрай, але можна було розгледіти, що вздовж берега пришвартовані човни. З вантажівок висаджувались люди, їм допомагали представники датської поліції. Раптом одна молода дівчина відділилась від маси пасажирів вантажівок, підбігла до барона та повисла в нього на шиї.

− Фрідріх, я не хочу тебе залишати! Вони тебе вб'ють!– прокричала Ракель та розридалась.

− Кохана,  якось викручусь, а ось для вас залишатись тут– смерть. Ідемо, я допоможу твоїм батькам завантажитись у баркас.

Кнут, що став свідком цієї сцени, здивовано похитав головою. Коли човни відплили від берега, він підійшов до барона.

− Гере Фрідріх, я повинен перед вами вибачитись.  Гадав, що ви лише виконуєте наказ свого начальства, яке вирішило не марати рук, та забезпечуєте супровід гуманної десіонізації Королівства. А виявилось, що ви – Людина.

Гауптштурмфюрер СС Фрідріх фон дер Остен нічого не відповів. Він дивився, як розчиняються в темряві човни, прямуючі до берегів Швеції. Після війни ця ніч війде у історію як «Евакуація євреїв з Данії». Для Фрідріха це не мало жодного значення. Він вдивлявся у темряву над морем та  повторював про себе одно слово молитви: рахем, що значить милість. Його серце плило до Швеції, і тепер, навіть якщо він загине під американськими бомбами чи кулями радянського десанту, його серце буде жити.