Глава друга

Там, де було затишно

Колись у моїй пустій душі було так тепло та затишно. Але це було лише, на якийсь час і не назавжди. 
Я ніколи не забуду, тієї теплоти та пронесу її собою до могили. І кожне їхнє слово залишиться назавжди в моїй душі.

Осіннє сонце так припікало востаннє, перед холодами й морозами, які вже незабаром зазирнуть. Земля поступово готувалася до відпочинку під білим покривом снігу та льоду. Більшість птахів уже полетіли далеко в теплі краї, а наступного року знову прилетять сюди. І знову почнуться всі їхні клопоти зі своєю переодичністю від початку і до кінця їхнього сезону тут. Цей ранок був останнім, де ще стояла роса та туман. На деяких деревах ще висіло жовто-буре листя, а під ним лежали товсті килими з листя.

Дівчинка дивилася в далечінь стоячи в росяній пущі у своїх темно-синіх чобітках та широких темних джинсах, та в сірій курточці під, якою виглядала буро-зелена картата тепла сорочка, яку мати купила на розпродажі і подарувала їй на день народження, коли тій тільки-но виповнилося п'ять років. То там, то тут лунали звуки, деяких птахів. Їхні співи відллунювались вдаличині, а самі вони літали навколо річки з дзеркальним відображенням. Іноді, десь підкрадався шелест прохолодного вітру, який хитав все навколо та різко зникав ніби його й не було тут.

Було тихо та спокійно, як ніколи. Природа любить коли тихо. Любить ховати від людей таємні маняючи закутки місц, роблячи їх безлюдними, далекими від шуму та цивілізації. Вона хоче щось залишити тільки для себе, де не було, і не буде ступати людська нога.

Юля заплющила очі вона була зовсім одна наодинці з природою, від цього спокою і їй на душі ставало легко. Світ здавався таким світлим. Їй хотілося дізнатися про все на світі, яка цифра йде після ста, які бувають птахи і тварини. Навчитися писати вона вже знала абетку, але з букв складати слова в речення ще не вміла та навіть не уявляла, як з літер можна отримати слова, а зі слів речення, а після цілий текст.

Цікаво, яким було б її шкільне життя, адже вона ніколи не була в дитячому садку і майже ніколи, не спілкувалася з групою дітей. Завжди була навиду у Ма, яка раз у раз, те й робила, що клопоталася по хаті, і в полі або в садку. Ма любила, коли всюди лад. Завжди намагалася вилизувати все до блиску. Вона намагалася тримати будинок у теплоті та затишку. Юля завжди прокидалася від запаху, який виходив з кухні і там завжди щось було смачненьке, то оладки з медом або маслом, варенням, або щось смачненьке та запашне. Ма любила завжди, чимось побалувати. Яку б їжу не пробувала, але Мамина завжди була найсмачнішою та найситнішою. Іноді дівчинка підглядала за іншими дітьми вони і в садочок ходили та й підуть до школи. Та взяти хоча б за приклад, Інну, що жила по-сусідству, у неї давно було все з самого дитинства. Навіть вже була куплена дорога форма бо та вже цьогоріч мала йшла вшколу у свої шість років. Вона ніколи і незвертала на таких, як Юля ніякої уваги хоч була сусідкою через хату, Батьки у неї і самі були не збідних сімей. Взяти хоча б батька, то той був сином заможного фермера. Вони мали своє господарство давним-давно і передавалося воно поколіннями, якийсь час вони вирощуючи овочі, або тримали худобу та продавали її. Матір Інни була вчителькою географії в старших класах. Сама її родина за легендами була від дуже вельможного пана. В честь нього навіть село міського типу так назвали.
Інна мала ще двоє менших братів близнюків Олега та Микиту, яким було по три рочки.

Юлі було так цікаво, які діти чекатимуть на неї школі чи поладить вона з ними, а тим більше, що може чекати її вшколі. З'являлися такі думки і про вчителів та про навчання.
Але такі, як Інна зовсім інші та іншими залишаться. Однак з іншими дітьми можна в школі потоваришувати.

Юля ще довго ганяла в своїй дитячій голові думки про все на світі і за свою матір у тому числі, яка перебувала на останньому місяці вагітності чекаючи на народження молодшої дитину. Але через погіршенням здоров'я їй доводилося відвідувати лікарню часто і проходить обстеження різні обстеження.

Десь, тихо підкрався вітерець, намагаючись зрушити з місця дівчинку, що стояла та спостерігала за красою природи. Не зважаючи на спроби вітру зрушити її з місця, вона й далі продовжувала стояти нерухомо, як наче статуя, а з її темно-синьої в'язаної шапочки проглядалися темно-русяві пасма волосся, що піднімав прохолодний осінній вітерець.

- Юль, ти де? - обізвався знайомий голос вдалині, - обізвись, якщо ти тут!

Дівчинка повернулася та повела свій погляд вдалину на жінку, що спускалася до неї з гори.

- Ти тут, а я тебе всюди шукаю навіть вже весь дім перекинула догори дригом, а тебе ніде та й не знайшла! - нарікаючим голосом промовляла жінка наближаючись до дитини.

Вона підійшла до дівчинки та й сіла навпочіпки та взяла її крижані долоні у свої дорослі. А Її погляд був таким теплим сповненим надії, як у мами.

- Я так переживала за тебе, думала, що ти, десь зникла, знайда, а ти тут, - промовила вона дивлячись дівчинці у вічі своїми великими смарагдовими очима над, якими ніжно опускалися довгі темні шовкові вії, - Дуже холодно на вулиці, а в тебе такі крижані ручки. Пішли додому, я тебе напою теплим липовим чаєм з медом та зігрію.

Промовляла вона тримаючи її крихітні ніжні ручки в своїх дорослих долонях.

- Де, мама? - поспішила запитати дівчинка своїми тремтячими вустами дивлячись жінці в очі.

-- Вона поїхала до пологового будинку за братиком чи сестричкою, - трохи відвівши свій погляд від Юлі відповіла жінка.

Дівчинка зрозуміла відразу, що щось не так, якби з мамою все було б добре, то вона по-іншому промовила цю прекрасну новину, але жінка зупинила невимушено відведенний свій все ще теплий погляд від дитини в бік наче щось приховуючи.

Раптом між ними промильнула хвилина тиші, між якою все ще пролітав бешкетуючий вітер, який потроху розгойдував озиму пшеницю та пожовклу, промоклу траву між, якою де-не-де виглядали темно-коричневі будяки, а між ними проскакували гарцуючи мишеннята.