Глава перша

ВІДЧУЖЕННЯ
 

За будь-якою помилкою ховається вибір. Адже наше життя складається з рішень. Кожне ухвалене рішення впливає на долю. Будь-яка помилка допомагає людині, не допустити дурниць в майбутньому...

Дівчина витирала сльози, і не розуміла чому саме в її житті так все тьмяно. Вона не розуміла, в чому вона винна, але неминучого не змінити. Вибір уже зроблено, іншого шансу не буде. Потрібно боротися до кінця, робити свої мрії в реальність, інакше ти так і застигнеш у несправедливості, і болю.

Не чекай справедливості у свій бік, а твори її сам. Світ створений для того, щоб кожен із нас зміг намалювати свою картину. Ніколи, не дозволяй темряві погасити вогонь, що гріє душу в надії на світле майбутнє, мені часто повторювала ці слова мама в дитинстві шкода, що раніше я не приймала їх серйозно, може вберегла себе від багатьох помилок.

сиділа у дворі з моїх очей лилися річкою сльози ніяк не могла зрозуміти, невже найближча людина може вставити ніж у спину. До останнього була шокована не хотіла вірити, що це все відбувається зі мною, подекуди шукала виправдання або навіть захист вчинків близької мені людини. Сталося те, чого боялася найбільше на світі. Навіть самому заклятому ворогові таке не побажала пережити. Якби рік тому, я дізналася, коли брала на себе таку ношу і платитиму таку ціну ніколи в житті не взяла собі на плечі весь цей тягар і гіркоту, що пережила.

Іноді важко людині прийняти деякі речі за данину. Адже ми до останнього віримо і сподіваємось, що близькі люди не зрадять. І будь-який вчинок можна пояснити навіть той, що не можна...
 

***
 

Рік до цього...

Я йшла після роботи, з усмішкою на обличчі, думала відвідати свою сестру, яка чекала на мене з моїми улюбленими племінниками. Сьогодні у моїй племінниці день народження. Їй мало виповнитися сім років. Дорогою купила їй подарунок і великий торт.

На вулиці була чудова сонячна погода таки останній місяць осені. Всі дерева стояли в очікуванні білої шубки. Різко хмурилося небо трошки навіть потемніло, здавалося, що зараз буде дощ або сніг. Раптом пролунав дзвінок.

— Сестро, можеш швидше!

— Так, я на підході! — Відповіла Юля і поспішила відключити телефон, і швидко попрямувала до неї додому.

Я була неподалік її будинку. На мені була червона куртка, джинси, сіра кофта в чорних черевиках. Волосся було сплетене в косу. На обличчі красувався чубчик. Обличчя було кругле, біле, на щоках червонів рум'ян, ніс маленький і прямий. Губи були пухкі на них виднілась усмішка.

Не минуло й секунди як я була вже біля будинку і була здивована чому мені подзвонила сестра? Невже щось трапилося? Не може бути невже ці виродки знайшли мою сестру і тепер через неї намагаються залякати чи навіть убити нас. Вчора вночі вони були впевнені в собі, один з них мало не задушив. Ноги різко почали тремтіти і мене різко підкосило погане передчуття я почала поспішати ще швидше. Зайшовши в будинок, побачила жах в обличчі сестри, яка була налякана, довкола все було залито кров'ю. В руках у неї був ніж у крові. А її синя сукня з рюшами повністю стала заляпаною, як і туфлі темного відтінку кров'ю. Біля сестри лежало клаптями її волосся, а біля губ була велика рана з синяком. Сама вона сиділа розпатлана і налякана від того, що відбувається з ножем у руках на дивані. Скрізь панував безлад, здавалося, що хтось проїхався на танку. Дітей не було вони, на щастя, гуляли в сусідки.

— Що сталося Елю?

— Чому ти вся в крові, і що за безлад довкола? Де твій чоловік? — подивилася на перелякану сестру.

— Він помер! У нас стався конфлікт на побутовому ґрунті. Ми сильно сварились. Якось випадково сталося. Я навіть не гадала, що так усе закінчиться, — злякано відповіла вона.

— Де, він? — Запитала, я.

— Він на кухні! — промовила тремтячими устами Еля і відвела свої кам'яні блакитні очі у бік кухні. Я зайшла на кухню та побачила тіло чоловіка сестри, а біля нього велику калюжу крові.

— Не може бути! — скрикнула від побаченого.

Тяжко було повірити в це. Адже сестра жила з ним душа в душу, як це так! Він не пив, не ходив на ліво. Начебто був заразковий шлюб, і тут таке.

— Не можу повірити! Ви були зразковою сім'єю і тут таке! — сказала Юля.

— Вибач, що не говорила тобі про все, просто не хотіла, щоб ти втручатися в це, — говорила Еля.

— Ти викликала поліцію, чи швидку? — Запитала у сестри.

— Так, Юлю!

Еля опустила свою маленьку головку с трохи витягнутим блідим обличчям. Очі були круглі. Ніс невеликий з горбинкою. Руки маленькі, пальці худі. На правій руці зламано ніготь вказівного пальця. Вона почала плакати проклинаючи цей день. Мені стало її шкода, що мені робити, як їй допомогти? — подумки шукала відповідь у своїй голові.

— Елю, я візьму на себе провину за вбивство! — крикнула, я!

— Ні, Юлю це не ти вбивала і не тобі брати провину на себе. Адже це така велика ноша. Ти дуже пошкодуєш про це. Тобі треба будувати стосунки, народжувати дітей бути щасливою людиною, а про мене забудь.Вибач за все, що робила всім боляче! Сама у всьому винна я впораюся, - сестра витерла сльози і підійшла, щоб мене обійняти.

— Ні, а як діти вони дуже маленькі. Подумай про них. Яке у них буде дитинство! Мати вбивця, батько помер. Ти хочеш їх залишити сиротами в такому віці. А уяви, як з них знущатимуться в школі. Куди б вони не пішли скрізь почуватимуться білими воронами. А тобі це треба. Невже тобі не шкода своїх дітей, - я з сумом подивилася на обличчя сестри з її блакитних очей почали з'являтися сльози. Вона відчувала такий біль, як тоді в п'ять років, коли наші батьки померли.

— Коли вони приїдуть?

— Сказали за годину!

— Але вже п'ять годин...

— Невже вони збираються приїхати вночі! — говорила я і дивилася зі смутком у бік Елі.

— Може бути!

— Діти цього не бачили?

— Ні, вони пішли на день народження до дітей сусідки. У них сьогодні день народження молодшій доньці виповнилося вісім років.