Глава 13

П’ять хвилин – політ нормальний. Не знаю яким дивом, але тримаючи міцно поводи, я намагалася благальним тоном заспокоїти жваву кобилку. І мої маніпуляції таки подіяли: Б’янка, відчувши мій настрій, все ж таки поступово повернулася до нормального бігу. Через декілька хвилин мене наздогнав наляканий Князєв на своєму жеребці Боцефалі…

 – Ну ти молодчинка! Я чесно кажучи аж <…> - недрукованим дієсловом він висловив свої бурхливі емоції.

– А що там сталося? Звідки цей постріл? – поцікавилася я в боса.

– Мабуть наші любі білоруські друзі вирішили постріляти по мішенях, - висунув версію він.

Прогулянка з нафтовим трейдером затягнулася: чомусь він не поспішав повертатися до своїх партнерів, про що я встигла йому натякнути.

– Як переговори? Дійшли вже якоїсь попередньої домовленості?

– Так, все чудово! Завтра офіційно підпишемо угоду про співпрацю, так що заживемо, - закотив він очі, як кіт від задоволення. – Ну в цьому теж є твоя заслуга, ти змогла вчасно відволікти Іллю, який зазвичай скрізь пхає свого носа, не маючи при цьому відповідних знань та досвіду.

Кинувши погляд на Князєва, невимушено замилувалася ним: в седлі сидів справжній аристократ-неандарталець, але все ж таки для мене Макс – найкращий, хоч і мовчить тепер, образившись на мене.

– Якась, ти Аня, сьогодні засмучена, - зауважив шеф.

— Все нормально, - я натягнула посмішку, оскільки безмежна тоска навалювалася на мене усією своєю надмірною вагою.

— А цей Ілля так і не може спокійно розслабитись без тебе, - посміхнувся Андрій Сергійович і кивнув головою у напрямку, де нас визирав з-під невеличких сосен, як підпільний «даїшник» штрафників, білоруський Казанова.

— Та ну його, прилип, як гірчичник не віддереш. Сподіваюся, що ми з ним більше не побачимося, - роздратовано промовила я.

— Марно сподіваєшся, ще прийдеться нам спілкуватися з ним і не раз, - голосно розсміявся він.

Ввечері мене доставили додому тверезу і непошкоджену. Настрій був не з найкращих, негайно хотілося зустрітися з Нінкою та все з нею обговорити. Щось Князєва в моєму житті стало дуже багато, зранку до ночі бачу його очі, як співав відомий співак Пономарьов.

– Чим займемося? – поцікавилася подруга, коли ми з нею через годину зустрілися у міському саду на Дерибасівській.  – В мене безодня ідей…

Розважальна програма, запропонована подругою, приголомшила мою уяву і я в черговий раз переконалася в тому, що вона вміє нестандартно мислити. Першим пунктом значився тематичний буфет, де ми маємо відвідати справжню одеську тюльку, потім оглянути асортимент щонайменше двадцяти магазинів одягу (зараз сезон шалених знижок!), покататися на екстремальних видах атракціонів у лунопарку та наприкінці – нічний клуб (на вибір Ані), де я також можу обрати коктейлі на власний смак та познайомитися із хлопцями.

– Яка ти щедра душа, - розсміялася я, - ти мені дозволила обрати нічний клуб, як зворушливо. Враховуючи те, що я не являюся ярою прихильницею таких закладів і знайомство із хлопцями може викликати резонанс для громадськості в особі Макса.

Прийшлося внести декілька поправок у грандіозний план Нінки, оскільки я знов «вчасно» згадала про залік, який ми завтра здаємо, а там і не за горами державний іспит. Отож, саме час приділити навчанню…

– От вмієш, ти Анько, із мого настрою зробити кефір, - хлопнула мене по плечу подруга.

– Чому? – здивовано спитала я. - Стає відразу кислим?

– Ні, так само сприяєш очищенню організму від шкідливих речовин. Не будемо зайвий раз травити організм різними алкогольними напоями та кальяном.

– До того ж мій Макс завтра приїжджає з відрядження, хоч він і ображений на мене, але сподіваюся, що ми все ж таки з ним побачимося!

– Добре тобі! Коханий чоловік в тебе є, а в мене щось одні ідіоти трапляються, - важко зітхнула подруга. – Але нічого, я не втрачаю надію, бо як там кажуть: якщо твій потяг вже пішов, то пам’ятай, що є ще багато інших видів транспорту.

Розпочали ми виконання Нінкіного плану не з пресловутого буфету, а з кав’ярні, де подруга замовила собі ірландський кекс з мигдалем, а я – віденську каву.

– Нічого «не мофу фдіяти», - з набитим ротом пожалілася Нінка, - так хочеться «шолодкого», що просто жах! Це мабуть від відсутності «шексу».

– Ти, Нінко, зараз, як в тому анекдоті: навколо жінки треба витися джмелем, все «джмелевіше» і «джмелевіше», - підколола я подругу, що шепелявила від кексу.

Потім ми плавно перемістилися у торговий центр на Грецькій площі, на дві години пропали у відділі нижньої білизни, де придбали собі по парі комплекту. Потім пішли в хід відділи взуття, парфумерії, модних аксесуарів…

Від відвідування такої кількості торгових залів, в мене вже волосся стирчало дибом, щелепа тряслася, хотілося страшенно курити, проте подруга була у справжній ейфорії, вона б ще йшла далі і далі, в пошуках кращої сумочки чи то вишуканого капелюшка. Але на годиннику вже перевалило за цифру «22», я зрозуміла, що час вже вертатися додому, про що повідомила Нінці.

– Ну давай ще, на останок, закинемося шаурмою, і по хатам, - хитро підморгнула подруга.

– Слухай, Нінко, я завжди заздрила властивостям твого організму: ти можеш з’їсти тонну всього і при цьому залишатися худорлявою красунею, а ось мої «харчові» задоволення завжди вилазять мені боками.