Глава 11

На диво, ми не пішли до центрального холлу бізнес-центру, а обійшовши будівлю з іншої сторони, зайшли в середину через пожарний вхід. Стрімко здійнялися на вантажному ліфті на останній поверх і попрямували до його кабінету.

Князєв підійшов до своєї шафи і витяг з неї чисту білу сорочку. Я відвернулася в сторону вікна і почала спостерігати за тим, як вечірнє сонце грає в скляних стінах сусідніх будівель та за чудовою панорамою міста.

– Що цікавого показують? – спитав Князєв, підійшовши до мене.

– Вражаючу картину вечірнього міста майже з висоти пташиного польоту.

– Мені теж до вподоби вечірня Одеса, - застібаючи на грудях сорочку, промовив шеф і мій погляд мимоволі ковзнув по його мужньому торсу.

Він кинув погляд на мене і посміхнувшись кутиком губ, продовжив.

– Ну, що я вже готовий, пішли зі мною покажу тобі свій скарб… - він поманив мене пальцем і відсунувши в бік виїзну шафу, перед нами з’явилися ще одні двері.

По моїй спині пробіг крижаний вихор. Я потрапила у пастку, що зараз чекає на мене!

Із швидкістю шаленої черепашки я попрямувала за Князєвим у його внутрішню приховану кімнату.

– Та ходи вже швидше налякане дівчисько! – басом проревів мучитель і дочекавшись мого успішного фінішу, схопив мене за плечі, а я від переляку, навіть закрила очі.

– Знайомся! Це мій кабінет «особливого призначення», - вигукнув він і в його голосі звучала справжня нестримна гордість. - Як казав відомий Пилип Пилипович в «Собачому серці», що у кожній кімнаті в будинку, є своє чітке призначення, щоб не приходилося «обідати в кабінеті, а кроликів різати у ванній». Так і в мене це кімната для задоволення.

Невже він ярий прихильник БДСМ? А так і не скажеш…

Але, коли я відкрила очі у його святилищі, то була приємно здивована. Усі стіні в кімнаті були завішані червоною оксамитовою тканиною, а поверх неї висіла справжня колекція кинджалів.

– О-о-о, - ошелешено прошепотіла я, - які у Вас кинджали! Вони насправді вражають! Тут я так розумію всі: і бойові, і для полювання, і декоративні…

– Мені дуже приємно, що тобі сподобалося, - задоволено промуркотів, наче ситий кіт, Князєв.

– Так. І хоча слово кинджал асоціюється в мене із чимось жорстким, твердим та жалячим, проте Ваша колекція здається мені доволі цікавим та захоплюючим заняттям. Як, я встигла помітити, то тут, окрім сучасної холодної зброї, є і древні експонати, завдяки яким можна собі уявити, як у певний історичний період відбувалися бої, яким чином здобувалася перемога.

Схоже на те, що моє щире захоплення колекцією кинджалів було приємним для шефа, як для президента обрання його народом на другий строк підряд.

– Оскільки тобі теж до вподоби кинджали, то я тобі подарую ось такий…

І шеф зняв зі стелі невеликий клинок.

– Це дамський кинджал, звичайно він трохи відрізняється від «Сатиру» - предмету, що був у куртизанок із вищого світу. Але на відміну від оригіналу, в якого загальна довжина 226 мм, в цього лише 125 мм, тобто зменшена його копія, але він так само статусний та добротно викуваний клинок із дамаску.

– Ні, Андрію Сергійовичу, я не можу прийняти від Вас такий дорогий подарунок…

– Ти хочеш мене образити?

Я взяла до рук холодну розкіш та почала її візуально вивчати. Цікаво, яка його історія?

– Стилет куртизанки на той час був професійною зброєю для них та одночасно яскравим явищем в жіночій моді, - наче, почувши мої німі думки, Князєв в голос, продовжив, - кинджал використовували у якості самооборони та в разі несплати наданих послуг і по вартості стилету можна було визначити приналежність його власниці до певних верств суспільства. Носили його в основному в корсеті або в панчохах.

– Ну в мене немає ні корсету, ні панчох, та й в сумочку його не покладеш, то оптимальний варіант його носіння з собою такий, - я скрутила своє довге волосся у тугий жгут та закріпила його замість шпильки кинджалом.

– Чудовий задум, - посміхнувся шеф. – Якщо не придивлятися уважно, то складається враження, що в тебе на голові звичайний металевий аксесуар для волосся.

     В Князєва задзвонив телефон і кинувши декілька нічого не значущих для мене речень, він звернувся до мене.

– Їдемо в аеропорт зустрічати наших довгоочікуваних білоруськийх гостей, вже час!

   Делегація білоруських партнерів складалася з трьох чоловіків: двох імпозантних – за п’ятдесят та одного симпатичного молодика на ім’я Ілля.

– Вітаю в південній Пальмірі! – потис руки білоруським гостям Князєв. – Які ваші подальші плани? До готелю чи може хочете прогулятися по морю на комфортабельній яхті?

– Звісно, що на яхті… – вигукнув зухвалий молодик Ілля.

– Ох, а я б краще до готелю спочатку заїхав, бо спекотний видався деньок, хочеться після дороги водою зняти втому, - промовив старший чоловік на ім’я Іван Георгійович, директор нафтопереробного заводу.

– Немає проблем, - весело промовив шеф, - тоді вчинимо наступним чином…

     Раптом задзвонив мій мобільний. Це був Макс. Я вирішила поки не відповідати, бо зараз незручно говорити із ним. Через декілька секунд прилетіло повідомлення на «Ватсап»: «В тебе все добре? Де ти?»