Глава 6

Нахаба я ще та! Щойно вчора мене призначили на роботу та дали аванс, як я вже на другий день взяла відгул.

Сиджу готовлюся до злощасного заліку, який я повинна сьогодні, як кров з носа, здати. Хоча зараз в мене такий стан «дольче фарньєнте»[1] : залізти під флісову ковдру, включити якийсь гостросюжетний бойовичок і спокійно гризти, як білка, шкідливі для організму чіпси.

Наука давалася мені вкрай важко, моя світла голівонька чинила активну протидію. От про що можна думати під час вивчення сучасної проблематики ЗМІ? Про все що завгодно, але  тільки не про навчання. Мабуть в мене весняний авітаміноз, нічого не хочу вчити! В тисяча п’ятсот п’ятдесят п’ятий раз переглянула стрічку новин в соцмережі, потім помилувалася світлинами та теплими повідомленнями, якими забомбив мене Макс, і через силу знову повертаюсь до вивчення слайдів презентації-конспекту.

Мого Макса немає всього два дні, а в мене вже серце розривається від неймовірної розлуки, відчуваю буквально себе сиротою, яку залишили батьки саму через життєві обставини і яка живе в режимі очікування: «Коли прийде мама?». Вчора з ним проговорили по «Скайпу» майже годину, але чомусь так і не наважилася йому зізнатися про те, що влаштувалася на роботу до Князєва. Знаючи про його нестримні ревнощі до мене, а вірніше до усіх осіб чоловічої статі, які знаходяться в радіусі одного кілометра, краще повідомлю йому цей факт при зустрічі віч-на-віч, а то цей інтернет-зв'язок такий не надійний: десь щось не так почує чи десь щось не так побачить і все! Конфлікт вибухнув! Викликай потім ОБСЄ для його мирного врегулювання.

Саме завдяки жіночим хитрощам, я приправила свою оповідь про вчорашній день різними дрібними подробицями: відбула пари в універі (слухала бійців зі здоровим глуздом), готувалася до заліку (суцільна нудьга), прибирала в квартирі (мила вікна) та зустрілася ввечері із Нінкою в кафешці з приводу (ледь не проговорилася про Князєва!) плідно проведеного дня, де ми ліквідували піцу «Мезорі» об’ємом з Колізей. Не втримавшись, я все ж таки, як і всі дівчата ( я ж не виключення!), що люблять вухами, поцікавилася в Макса чи кохає він мене. Хай нас розділяє майже тисяча кілометрів, між нами у космічному просторі пролітають супутники, проносяться на шаленій швидкості експрес-потяги, пульсує земна кора та кипить розпечена магма, хочеться зайвий раз пересвідчитися в тому, що ти найбажаніша дівчина у світі!

З бойфрендом мені дуже повезло! Скільки чула скарг від подруг та зокрема від Нінки, що неможливо добитися від свого хлопця відповіді на таке по суті просте, іноді навіть риторичне, запитання. Вони, тобто любі чоловіки відразу ж вдаються до розлогого монологу типу: «А як ти собі уявляєш, що я даремно дзвоню тобі чи дарую тобі подарунки, чи воджу до ресторану і так далі. Мій же Максим, не замислюючись ні на секунду, вигукнув відразу: «Так, кицька! І не просто кохаю, а обожнюю! Просто зараз же схопив тебе на руки і замучив поцілунками, обіймами, а ще…». Для вух суцільна насолода і не тільки!

Все досить відволікатися! Попереду залік і два завдання від Князєва: перекласти діловий лист на англійську мову, адресований іноземній компанії та зробити попередній контент-аналіз публікацій електронних ЗМІ стосовно ринку нафтопродуктів, щоб шеф мав приблизну уяву щодо загроз та перспектив його розвитку.

Через декілька годин я бадьорою ходою прямувала на зупинку, щоб дістатися учбового закладу. В очікуванні потрібної мені маршрутки вирішила покурити. Щойно затягнулася сигаретою, як в сумці заворушився мобільний. Незнайомий номер. Прийняла виклик.

– Привіт. Це я, - коротко відгукнувся шеф.

Хотілося проспівати йому сиплим голосом Алегрової «Привет, Андрей», але вчасно підхопилася.

– Доброго дня! Лист переклала, скинула для Анжели, - відрапортувала я.

– Дивно, нічого не прийшло! Щойно перевіряв в неї. Продублюй! Або скинь краще на мою особисту електронну пошту kanafta@ukr.net, а я ще я хочу, щоб ти…

І тут, як на зло пролетіла карета швидкої допомоги, приголомшуючи диким виттям сирени. Через цей очманілий звук, я нічогісінько не почула. Коли нарешті настала тиша, то шеф зник з телефонного зв’язку. Марно було передзвонювати, абонент був зайнятий.

Зненацька біля зупинки пригальмував сріблястий «Хюндай» і настирливо посигналив. Я з побоюванням про всяк випадок відійшла подалі. Знаю я цих збоченців-водіїв, краще я своїм ходом, на громадській тарантайці.

Водій не полінувався і як очманілий вискочив на проїжджу частину.

– Анно, привіт! Не впізнала мене? Це ж я Богдан! Падай – підвезу!

Богдан-ботан – студент, що був старший на курс за мене. Декілька разів сходила з ним в кіно та боулінг і чао, аморе, чао! Занадто він нудотний та правильний. Весь час жує гумку, що нагадує мені верблюда, всі розмови тільки про навчання, а ще про модні речі: «Купив сьогодні люксові чіноси та слакси, а під них стильні лофери та еспадрильї…». Ось мій Макс в міру ерудований, буквально вчора розповів мені цікаві факти про Магеллана – відважного моряка. І це було так легко, цікаво та невимушено. Але глянувши на годинник, що елегантно сидів на моєму витонченому зап’ястку, я не довго сперечаючись, залізла в машину.

Ще не вистачало запізнитись на залік!

– Я так радий тебе бачити! – захоплено вигукнув мій колишній залицяльник.

– М-м… - не можу відповісти взаємно, але делікатно посміхаюсь.

– Куди їдемо? – діловито спитав він і включив голосно якусь техно музику.