Глава 1

Вже другий тиждень поспіль я перебувала в активному пошуку підходящої роботи. Чомусь моє уявлення про реакцію роботодавців було наступним: щойно вони побачать на фотографії молоду красиву дівчину, правда не Санту Дімопулос, але теж маюче грецьке коріння, то відразу ж покличуть до себе, бо кожному захочеться володіти таким безцінним скарбом, як я. Правда практичного досвіду в мене кіт наплакав, проте я стресостійка, неконфліктна, а головне: швидко вчуся і при цьому вільно спілкуюся на англійській мові. Є ще один, звісно, недолік, я студентка четвертого курсу і тому мені час від часу треба з’являтися на парах в універі, щоб успішно скласти сесію. А спокійно вчитися, не працюючи, я не можу собі дозволити, оскільки моє навчання відбувається за контрактом і працювати, не навчаючись, не можу, оскільки вже більше половини віддала часу та грошей за граніт науки. Взагалі, навчання на журфаці мені подобається, там в мене з’явилися справжні друзі, проте все одно іноді відчуваю себе самотньою. Батько, мій темпераментний грек, вже в четвертий раз одружився і зараз виховує шестимісячного синочка (довгоочікуваного!) та окрім мене, в нього є ще двоє доньок від попередніх шлюбів, які теж потребують належного фінансового забезпечення. Мамуля моя теж нещодавно успішно вийшла заміж, хоч і вдруге, але поїхала разом зі своїм іспанським вдівцем до Мадриду. Окрім великого будинку в Алехандро є ще своя виноробня та двоє малолітніх дітей від першого шлюбу, так що моїй мамі є чим зараз зайнятися. Отож про пару купюр у кишені від батьків, годі й говорити, тепер треба самій думати за себе!

Вакансій, звісно, вистачало! Але працювати прибиральницею в клінінговій фірмі або касирем у «Макдональдсі» я не хотіла. Я натура творча, креативна, сиділа б, наприклад, в якомусь крутому офісі та наповнювала контент на сайті компанії якісним матеріалом, або розробляла би презентації, або збирала б якусь цікаву інформацію, що знаходиться в обмеженому доступі… Ось моя подруга Нінка, одногрупниця, десь через знайомство таки влаштувалася у рекламну агенцію «Глобал сіті», де успішно зараз укладає контракти на рекламу із відомими будівельними компаніями, приватними медичними установами та за що, відповідно, отримує щедрі преміальні, а мені чомусь ніяк не вдається знайти роботу своєї мрії…

Мої сумні думки перервав телефонний дзвінок! О, як раз від моєї Нінки, от легка на спомин!

– Привіт Нюта, в мене такий настрій паскудний: на роботі такі завдання дали, що їх виконати нереально і попередили, що звільнять мене у разі їх невиконання, та ще й зі своїм Ромчиком посварилася, - важко зітхнувши, промовила моя улюблена Ніночка.

– Приїжджай до мене! Чекаю!

Дякуючи папулі, він був, хоч і не постійним чоловіком, проте своїх дружин, навіть колишніх не ображав, і коли залишав сім’ю, то залишав їм все, в тому числі і житло. Ось і ця квартира, зручна «двушка» на Черемушках, де я зараз мешкаю, мені дісталася від батька, хоча тут ще купа старих речей залишилася від матері, але щось ніяк не піднімається рука викинути той мотлох на смітник.

Я дістала з холодильника шматок сира «Камамбер», який ми будемо зараз ліквідовувати під потоки вина та сліз з Нінкою та ввімкнула голосно місцеву радіостанцію.

Через годину ми вже з Нінок сиділи на балконі та курили тоненькі цигарки, заливаючи в себе літри чорної міцної кави. На вулиці стемніло і було доволі прохолодно, як для травневого вечора, проте саме ця прохолода була каталізатором до дій.

– Ось ти, Нютка жалієшся, що в тебе немає роботи, а в мене таки для тебе дещо є… Коротше, мій шеф, окрім реклами, займається ще однією справою: він відкрив свій канал на ютубі, де викладає правдиву та оперативну інформацію без цензури про події в Одесі, про корупцію, про бізнесменів-чиновників тощо. Йому, на днях, як раз «злили» інформацію про місцевого заможного бізнесмена, що начебто він, злочинним шляхом заробив свої статки, але цю інформацію слід перевірити… Але, цей бізнесмен Князєв дуже хитрий, до нього просто так не під’їдеш, тому я пропоную зробити це тобі…

– Ого, Нінок, ти так впевнена у моїх можливостях? Добре, давай спробую, а що нам ще залишається робити…

На наступний ранок, одягнувши легеньку блузу, вузеньку спідницю-олівець, чорні туфлі (не лабутени звісно! ), але на височенних підборах, я впевненою ходою йшла реалізовувати план Ніни. Директор рекламної агенції, в якій має честь працювати моя колежанка, дізнався (від свого таємного інформатора), що як раз сьогодні керуючий компанії «Газ2020», діяльність якої пов’язана в основному з торгівлею нафтопродуктів та розвитком мережі заправок, проводить конкурс на вакантні посади в його головному офісі. Тепер моє завдання полягало в тому, щоб вдало пройти цей кастинг, втертися в довіру керівника і зібрати сенсаційну інформацію, за яку, відповідно, добряче заплатять. Як на мене, то це нереальна задача, щось мало віриться в те, що мені хтось щось таємне відкриє, але хто не ризикує, як відомо, той не п’є шампанське.

Височенний паралелепіпед із чорно-синього скла підпирав блакитне небо, в повітрі запаморочливо віяло весною. Здається, це і є той самий бізнес-центр, що так виблискує на сонці і в якому сидить сам король нафтопродуктів. Окрім, бажаного суб’єкта, хмарочос окупували різноманітні фірми, майже всі вісімнадцять поверхів, але мені потрібен один-єдиний та останній, двадцятий поверх, де сховався бажаний клієнт рекламної агенції.

В просторовому скляному холі бізнес-центру, який був буквально залитий сонячними промінцями, я була здивована величезній кількості людей, що переміщалися у ліфтах із шаленою швидкістю. Так і не дочекавшись вільного ліфта, що мерехтіли перед очима, як мікроби під мікроскопом, я відважилася на справжній подвиг заради подруги – піднятися пішки на двадцятий поверх. Піднявшись на сьомий поверх, мій ентузіазм та впевненість у свої силах почали губитися, як обіцянки кандидатів в депутати перед виборами. Коли я врешті-решт була близька до «нафтопродуктового» Евересту, якийсь неадекват, що летів по сходах із космічною швидкістю,  ледь не збив мене з ніг.  Я вже підготувалася подумки розлягтися на сходинковому майданчику, але залізний біцепс вчасно перервав мій стрімкий політ. Не дивлячись на хвилинну оказію, мій рятівник із кам’яним торсом встиг все ж таки торкнутися до моїх сідниць, від чого мене відразу охопила некерована лють.