Розділ 26

Містер Тейт даремно переймався про мій емоційний та психологічний стан. За час навчання я не лише трупи бачила, а й взаємодіяла з ними. На третьому курсі нас навіть кілька разів ганяли до відділів лікарів, які займалися розтинами.

Ось тут, звичайно, видовище не для слабонервових і слабошлункових.

Але цієї ночі все було чинно і навіть чисто.

Дівчину, яку виявили кілька годин тому у людському кварталі, вбили так само, як і двох попередніх. Її знекровили.

І так, на шиї були ті самі дві дірки, які ну ніяк не могли бути залишені іклами.

І як цього раніше ніхто не помітив?

Занадто близька відстань одна від одної. Занадто ідеальна форма. Загалом усе було занадто. І це вибивало з рівноваги.

— Містер Тейт, нам потрібен некромант, — сказала я, коли ми вислухали доповіді лікарів і вийшли на свіже повітря подихати.

Від запаху трав і спирту, якими просочилося стерильне приміщення, починала боліти голова. Слідчий вперше при мені дістав люльку і закурив.

— Ви ж розумієте, що нам потрібне буде чиєсь життя хоч для якогось успіху цього заходу? — похмуро поцікавився чоловік, роблячи затягування.

— І з цим я можу допомогти.

Слова зірвалися з губ раніше, ніж я встигла подумати.

Ну, а що в цьому такого? Хіба не для цього доля дала мені саме такого фамільяра? Хіба не для розкриття таких справ? Чи не для того, щоб я могла допомогти?

— Боюся, королівський відділ слідчих з вами тоді повік не розрахується, — чаклун спробував перетворити все на жарт.

Але я була серйозна:

— Нам потрібно більше зачіпок. Або вбивства продовжуватимуться. Ми навіть не знаємо до ладу, як ці вбивства відбуваються. Як злочинець обирає жертв. Чому нападає саме на людських жінок? Навіть періодичність дивна. Загалом нічого, що могло б вивести нас на його слід без допомоги некроманта.

Я говорила про те, про що він і так мав знати. Але, мабуть, чоловік побоювався того, скільки я зажадаю за своє життя.

— Добре, — була коротка відповідь. — Буде некромант. Міс Крамер, не знаю навіть, як прокоментувати вашу рішучість.

— Давайте помовчимо, — запропонувала я, прикриваючи очі. — Сьогодні був важкий день.

Джеремі нічого не відповів.

А я так і завмерла, насолоджуючись нічною прохолодою, яка била поривами вітру в обличчя. Хмари розсіювалися, сезон дощів добігав кінця. Можливо, ще кілька днів будуть зливи. А потім зачарований плащ можна буде вже прибрати на полицю до наступного року.

І так добре ставало від цієї думки. Начебто мав закінчитися найскладніший період у житті.

— Я викликав екіпаж, — першим порушив тишу чаклун. — Ритуал із некромантом проведемо завтра. В ніч.

— Коли ж я висплюсь нормально? — зітхнула я.

— Усі ми колись виспимося, але не завтра, — глузливо погодився зі мною чаклун.

А мені знову захотілося просто постояти у тиші. У компанії чаклуна я почувала себе спокійно. Захищено. І не потрібні були слова, щоб хоч якось заповнити порожнечу навколо. Я її зараз зовсім не відчувала.

— Міс Крамер?

— Так? — я не розплющила очей, продовжуючи підставляти обличчя вітру.

— Скільки поцілунків потрібно, щоб ми з вами перейшли на «ти»?

Мені навіть спочатку здалося, що я не дочула. Різко обернулася і натрапила на широку посмішку, що грала на обличчі головного королівського слідчого.

— Якщо ви пообіцяєте кинути палити, то хоч зараз, — скривившись від запаху, видихнула я.

А він засміявся і легким жестом відправив трубку в політ. Та з тихим шелестом приземлилася до найближчих кущів.

— Тоді до завтра, Дано.

І кивком вказав на екіпаж, що під'їжджав до нас.

Я, намагаючись приховати усмішку, дочекалася, коли карета зупиниться.

— До завтра, Джеремі.

І пірнула в тепле темне нутро, грюкнувши дверима.

Посмішка розпливлася на обличчі, варто було відкинутися на спинку сидіння. Незважаючи на всі сьогоднішні події, післясмак залишився добрим.

А от удома я відчула втому. Практично не пам'ятаючи, як роздяглася, звалилася на ліжко і закопалася носом у подушку. Відчула, як Сальватор застрибнув на матрац і почав влаштовуватись під боком.

— Мені шкода, — сказав він, коли я вже зробила крок у дрімоту. — Я про маму.

— Мені теж, — пробурмотіла я, відчуваючи животом кота, ніби він був цілком матеріальний.

Дивне відчуття. Але заспокійливе.

Може, фамільяр ще щось сказав. Але я вже заснула. Заснула для того, щоб зранку підірватись від запеклого тріску артефакта та поспішити до агенції «Замковий отвір».

Містер Деф був відсутній, як і Грегорі. Нового злочина на розкриття не біло. Можливо, через те, що нещодавно сюди навідався головний королівський слідчий і взяв мене під своє крило. А може, все було в рази простіше — нових справ просто не було. Що, зрештою, і не дивно. Рейтинг нашого агентства якщо і підріс, то зовсім трохи.