Розділ 19

На моє щастя, міс Яні не так довго захотіла перебувати в кафе, як я думала. Вони випили по чашці чаю, з'їли по тістечку і, сміючись, вийшли надвір.

На той момент знову пішов дощ, а я зайняла вичікувальну позицію в найближчому провулку. Легкі чари відводу очей допомогли продовжити шпигунство, слідуючи за ними непомітно.

І, мабуть, це було одне з найневистніших моїх занять у роботі детектива. Тягатися по гадській погоді за щасливою парочкою було тим ще покаранням.

Я поки що просто спостерігала за братом замовниці та його супутницею.

Після кафе вони навідалися у кілька лавок. Незабаром до них приєднався носій, навантажений об'ємними покупками дівчини. А парочка продовжувала світитися від щастя та сміятися.

— Щось вона не схожа на злочинницю, — пробурмотіла я, здалеку розглядаючи міс Яні.

Але мене поки бентежило те, що я расу дівчини не могла визначити. Було в цьому щось погане. Гадство, був би значок, допитала її на місці! Або бодай дочекалася, коли містер Сіван залишить свою супутницю одну.

Проте останній не поспішав іти. Він продовжував обсипати міс Яні компліментами, змушував її сміятися, пропонував відвідати все нові й нові магазини, а вона відмовлялася.

Ні, це взагалі не схоже на все те, про що говорила міс Сіван. Якщо тільки я не стала свідком якоїсь дивної гри.

А в той момент, коли я вже зраділа, сподіваючись, що зараз вони вирушать додому до міс Яні, містер Сіван запропонував повечеряти в одному розкішному ресторані. І дівчина погодилася.

Чекати на них під вікнами закладу «Перлинний розсип» мені зовсім не хотілося. Особливо з огляду на те, що вже почало темніти. Я вбила практично весь день на те, щоб рознюхати ситуацію, а нюхала поки що лише поганий настрій.

Саме в такому настрої я й попрямувала у бік вежі королівських слідчих. Може, вся непруха через те, що я свій значок загубила? Вищі сили мене просто карають за це?

Це було б непоганим поясненням. Особливо, коли каблук чобота провалився в ущелину між двома камінням і намертво застряг.

— Ненавиджу цей день, — прошипіла я, намагаючись чарами розхитати каміння і висмикнути ногу з полону.

Ногу я висмикнула. Але набійка залишилася десь там, застрягши між камінням.

Думаю, не варто пояснювати, в якому настрої після цього я була. Тому в вежу слідчих я впливла похмуріше хмари. Очі світилися так яскраво, що навіть я помічала це. І мене ніхто зупиняти не став.

Якийсь практикант за стійкою на першому поверсі просто у крісло втиснувся, коли я зустрілася з ним поглядом. І нервово так гикнув.

— Можна? — за кілька хвилин постукала я до кабінету голови.

— Так, — була глуха відповідь. А після відкриття дверей: — Міс Крамер?

— Доброго вечора, — буркнула я, ступивши всередину. — Перепрошую за те, що вриваюся. Я у вас десь посвідчення вчора залишила.

Джеремі Тейт махнув рукою комусь. І я тільки зараз помітила, що глава не один. У його кабінеті було ще двоє: перевертень і гном.

Вони розклали на сусідньому столику карту столиці та розставляли на ній дерев'яні фішки.

— Залишіть нас, будь ласка, — наказав він.

Його підлеглі заворушились. Кивнули мені на знак вітання і квапливо покинули кабінет.

— Маю сказати, ви встигаєте випереджати сповіщення, які я вам відправляю, — посміхнувся чаклун, відкриваючи верхню скриньку столу. — Сьогодні ввечері вам мали доставити ваше посвідчення. А ще повідомити, що завтрашня ніч у нас із вами робоча.

Я тихенько застогнала.

Знову не висплюсь. Здається, це стає персональним прокляттям.

— Ваше посвідчення, міс Крамер, — чоловік витягнув мій значок і поклав край столу.

— Дякую, що не відправили на смітник, — зітхнула я, простягаючи руку до втраченої дрібниці.

І саме в цей момент лямка моєї сумки вирішила взяти вихідний замість господині. Тихо клацнула і відлетіла. Сумка перекинулася, а весь її вміст водоспадом полетів на підлогу.

— Твою ж волохату ногу, — вилаялася я, відчуваючи, як накочують сльози.

— Бачу, день у вас не задався, — вирішив пожартувати під гарячу руку містер Тейт.

Але виплеснути на нього гнів я не встигла. Чаклун просто сів навпочіпки і почав збирати мої речі.

— І завтра не задасться, — тільки й відповіла я, намагаючись полагодити лямку. Руки тремтіли, магією б я зараз зробила тільки гірше.

— Давайте я, міс Крамер, — запропонував свою допомогу чоловік із легкою усмішкою на обличчі.

А я просто простягла йому сумку і почала згрібати в купу величезну кількість листків і шматків пергаментів, на яких робила короткі записи з приводу та без. Починаючи від думок та зачіпок і закінчуючи запланованими справами.

Їх би давно вже перебрати і половину викинути, але зараз я вирішила просто повернути все назад у сумку.

— Ось, — під умілими пальцями лямка стала на місце, ніби й не відлітала зовсім.