Розділ 15

Темрява. І спокій.

Наче я сплю і ось-ось прокинусь. Таке солодке марево. Так приємно. Добре.

Поштовх у груди змушує мене вигнутися. Я пручаюсь. Не хочу виринати з дрімоти. Не хочу відпускати сон, який розпадається на уламки і ріже мені руки. Долоні горять від болю. І я бачу шрам на одній із них.

Він зменшується. Всмоктується. Блідне. І зрештою зникає повністю.

— Вставай! Веледана! — Незнайомий високий голосок десь під вухом. — Вставай! Досить вдавати, що не чуєш мене!

Я щось прохрипіла у відповідь, відмахнулася від доставучого незнайомця і спробувала знову заснути. Так затишно було. Так добре…

Стоп! Що це за голос? Хто до мене в хату проник?!

Різко розплющивши очі, в першу мить я вирішила, що осліпла. Навколо було темно, голова боліла, важко було вдихнути. І під спиною щось хлюпало.

А потім я все згадала!

Кігтиста лапа, роги, загорнуті в три бублики кожен, і тринадцять ножових. Декілька з них у груди. В серце.

— Його треба спіймати, — простогнала я, скривившись від болю.

Але навіть цей біль здався якимось занадто слабким для тих поранень, що мені завдали. Наче мене били по ребрах, а не перетворили на решето.

— Тише ти, тільки-но ожила, — знову заговорив цей голос. — Вітаю, у нас із тобою залишилося вісім життів.

— Чого? — я скосила очі і нарешті побачила того, хто весь цей час говорив.

Збоку від мене сидів синій кіт і спокійно вилизує лапу. Пухнастий. Великий. З китичками на вухах.

І при цьому я могла бачити крізь нього.

— Фамільяр? — ошелешено видихнула я, а в голові промайнуло одразу кілька думок.

Вісім життів? Кіт. Дарунок дев'яти життів? Значить, мене вбили? Відмінний початок, Дано!

Відкинувшись на холодне каміння біля власних вхідних дверей, я пробурмотіла:

— Вчасно ти.

— Сам у шоці, — пирхнув дух, пройшовши повз мене і вмостившись у голови. Опустив морду і заглянув в обличчя, лоскочучи щоки вусами.

— Фу! Припини! — обурилася я, намагаючись ухилитися.

— Ну, якщо огризаєшся, то я точно вчасно форму набув, — промуркотів він, повернувшись до вмивань. — Лежи та слухай. Зараз почнуться веселощі, Веледана.

— Клич мене просто Дана, — попросила я, скривившись.

— Ти покликала мене як Веледана, — озвалася ця синя морда, яка так вчасно набула форми і подарувала мені дев'ять життів. Ну і собі теж. Тому що ми тепер були повністю пов'язані, а я увійшла у повну силу.

— Одне з восьми життів, що залишилося, тільки твоє, якщо називатимеш мене Даною, — запропонувала я, продовжуючи валятися на землі біля власного будинку. З кожною секундою біль ставав дедалі глухішим.

— По лапах, — погодився він. — А я Сальватор. У перекладі з мертвої мови — рятівник.

— Пафосно, — зітхнула я і заплющила очі. — Довго мені так лежати? Холодно, все ж таки.

— Ні, трохи лишилося, — загадково простяг він і принюхався. — Але сукню доведеться викинути. Стільки крові не випрати.

— Це ти з магією фей не знайомий просто, — буркнула я і лише потім задумалася про те, наскільки все насправді погано.

— А вони штопати теж вміють? — ніби ненароком поцікавився Сальватор.

— Вона там! Там! — Істеричний голос пролунав з боку сусіднього будинку. Вікна в ньому горіли.

— Ваше ім'я? — чоловічий голос.

— Місіс...

Я прикрила очі, не знаючи, радіти чи злитися.

Моя сусідка викликала слідчих. І варту. З одного боку, добре. Все ж таки не у всіх раптово з'являються додаткові життя. А з іншого… ось тільки цього мені не вистачало. Виспатися цієї ночі точно не дадуть.

— Що ви бачили? Дайте свідчення нашим слідчим, — той самий голос. А потім він, але трохи голосніше: — Містер Тейт, залиштеся зі свідками!

— Ще чого! Де ваш лікар?

— Нам повідомили, що дівчина мертва.

Кроки прискорилися. А я продовжувала лежати, розглядаючи темне небо без жодної зірочки.

— Можеш вставати, — пробурмотів Сальватор. — Тіло готове.

— Дякую за реакцію, — подякувала я йому і спробувала сісти.

Біль майже зник. Трохи неприємно було рухатися, але це й не дивно. А ось моя сукня... так, кіт мав рацію, її тільки на смітник. Решето у справжньому вигляді.

— Дана! — приголомшений вигук чаклуна змусив мене звести погляд.

Головний королівський слідчий виглядав зараз не краще за мене. Швидше за все.

А ось ту парочку перевертнів у формі варти, що йшли за чаклуном, ще трохи — і можна буде вперед ногами нести. Замість мене.

— Жива я, — буркнула їм усім, намагаючись підвестися.

Джеремі відмер першим, виявився поруч і подав руку, допомагаючи встати з калюжі чогось холодного й неприємного. А ну… звісно.