Розділ 5

Дзенькіт дзвіночка над головою змусив мене здригнутися. Напало таке неприємне почуття, ніби я роблю зараз якусь дурість.

І з якого переляку я саме сьогодні вирішила зазнати долі? Те, що я нарешті стала слідчим, не означає, що я готова пожертвувати своєю душею заради примарного шансу увійти у повну силу.

Та щоб його! Більшість відьом проживають так усе своє життя. І нічого! Не страждають.

Проте ця решта знаходить собі відносно безпечну роботу, на відміну від мене.

— Доброго вечора, — низький глибокий голос перервав мої панічні думки.

Крамниця, в яку я все ж таки увійшла цього вечора, виявилася крихітною і дуже темною. Уздовж стін тяглися стелажі під товстим зачарованим склом. Що було під ним, сказати було складно. Лише подекуди вгадувалися контури товарів, які тут пропонувалися.

Хазяйка вийшла до мене сама. Невисока темноволоса жінка старша за мене років на десять. Тонкі риси обличчя, зелені очі та грайлива родимка над верхньою губою.

Вона пройшла до вузької стійки з чорного дерева і зупинилася, дивлячись на мене.

— Доброго вечора, — у роті пересохло, руки затремтіли.

Мабуть, я вперше за останні кілька років зазнала справжнього страху перед невідомістю та власними рішеннями.

— Чим можу допомогти, сестро? — поцікавилася вона, повільно розтягуючи голосні. Не так, як Тарі, але дуже схоже. — Трави, мінерали, інші інгредієнти?

— Я ... — "Просто подивитися?" Дурниці! — Я хотіла б випробувати долю, сестро.

Промовивши ці слова, я відрізала собі шлях до відступу.

— Ти впевнена у цьому рішенні? — трохи схилила голову вона, темне волосся густою хвилею сповзло з плеча. — Я відчуваю страх.

— Я теж його відчуваю, —пожартувала я. А жінка за стійкою легко усміхнулася.

— Ти знаєш, як проходить ритуал?

— Так… Ні… Частково.

Уф! Дана, заспокойся! Поводишся так, ніби тобі десять, і ти вперше з примарою зустрілася.

Але господиню крамниці мій белькіт не збентежив. Вона тільки кивнула і попрямувала до одного зі стелажів. Провела довгим пальцем по товстому склу і заговорила.

— Ти маєш принести у жертву частину своєї душі. Частину власної крові. І частину свого життя. Це посилить поклик. Якщо на нього відгукнеться сутність, ти не тільки повернеш собі все втрачене, але й здобудеш особливий дар. Увійдеш у повну силу. А якщо ж поклик залишиться без відповіді…

— Я можу сильно постраждати, — закінчила я за неї.

— Смертність дуже рідкісна у цьому ритуалі, — ніби заспокоюючи, промовила вона. — Але наслідки є суттєвими. Подумай тричі, чи готова так ризикнути.

Та я взагалі просто подивитись зайшла!

Але якщо серйозно… Фамільяр був потрібен. Може, не зараз… Але це не скасовувало факту потреби. Не завадив би й особливий дар, яким той зі мною міг би поділитися. Який це буде дар, залежить лише від сутності, що відгукнеться.

Якщо сутність набуде форми чайки, значить відьма зможе літати. Без мітли. Якщо ж стане змією, то відьма втратить чутливість до отрути. Якщо фамільяр виявиться совою, то темрява більше не буде перешкодою.

Я завмерла, не знаючи, що відповісти. А потім просто видихнула. Якщо вже ноги принесли мене сюди саме сьогодні, це щось означає. Я вісім років не могла перетнути цей проклятий поріг, а зараз стояла в лавці і дивилася на відьму, що терпляче чекала відповіді.

— Я прийшла за фамільяром.

Незважаючи на всі сумніви, голос пролунав твердо та впевнено.

— Добре, — вона знову посміхнулася. — Тоді йди за мною, сестро.

Це все, що вона сказала, подавшись у глиб крамниці. Я минула стійку і теж поринула в напівтемряву задніх кімнат. Таких крихітних, як і торговий зал. Пройшла за господинею вузьким коридором. І ступила слідом за нею в найдальшу кімнату. Де посередині було розведено вогнище, а над ним на розпірках височів пузатий чорний котел.

— Подумай ще раз, — сказала відьма, жестом вказавши на місце, яке треба зайняти. — Дороги назад не буде.

— Її вже немає, — зітхнула я, зайнявши потрібне місце. І ухваливши остаточне рішення.

Будь що буде. Я готова пожертвувати частинкою себе заради того, щоб отримати можливість увійти у повну силу. Чи так, чи все, чого я зможу досягти в житті, — місце молодшого слідчого у «Замковому отворі».

— Добре, — вона прийняла мою відповідь і почала розставляти флакони та коробки на крихітному столику, який я навіть одразу не помітила. Так добре він сховався за пузатим боком казана.

Прозора вода в чані починала булькати, тепло від вогнища охоплювало приміщення затишними обіймами. Запахло м'ятою та розмарином.

— Заплющ очі, — наказала жінка, відправляючи в котел перший пучок трав. — Вдихни.

Я підкорилася.

— Розслабся, — продовжувала командувати вона, а у воду вилилося якесь зілля.

Таїнство навколо призову фамільяра було завжди. Дивно, як мені не зав'язали очі. Адже лише деякі відьми мали силу провести такий ритуал. Лише ті, хто був відьмою у тринадцятому коліні. І всі попередниці мали увійти у повну силу.