Розділ 2

— Втретє повторюю, я йшла додому, — сама собі нагадуючи барана, промовила я, звертаючись до одного з чоловіків у світло-сірій формі.

До людини. До слідчого.

Його напарник уже якийсь час оглядав тіло жінки, яке я знайшла на дорозі.

Моє сповіщення одразу ж передали до найближчого відділу, і звідти незабаром примчали чоловіки, позіхаючи на ходу. І їм тепер треба було з усім розібратися.

— Ваше ім'я? — уже раз п'ятий запитав детектив, щось чиркаючи в крихітному блокноті.

— Веледана Крамер, — зітхнула я.

Перед їх появою я все ж таки дістала посвідчення магічного слідчого і показала його кілька разів. Але чоловікові, зважаючи на все, було ліньки переписувати. Ну, чи він, як і я, не повірив карикатурі, що мала хоч віддалено нагадувати мене.

— То що ви тут робили, Веледана Крамер?

Вибісив!

— Ішла. Додому, — прогарчала я. А очі спалахнули синім, відкидаючи яскраві відблиски на обличчя цього телепня. — Нікого поряд із потерпілою не бачила і не чула. Краще дізнайтесь, хто вона. Тоді буде простіше скласти коло підозрюваних.

— А ви що, детектив, Веледана Крамер? — хмикнув чоловік.

Я тихенько завила, знову відсунувши йому під ніс посвідчення:

— Так! Я детектив. Відьма. У вас ще є нові питання, чи я можу йти?

Зважаючи на тупий погляд, відпускати мене так просто він не збирався. Але я вже засинала на ходу. І сил повторювати те саме у десятий раз не було.

Чула я, що ночами чергують не найрозумніші слідчі. Особливо у людей. Але щоб так!

— Ідіть, міс Крамер, — другий чоловік випростався. — Дякую, що повідомили.

Ух, ну хоч один нормальний!

— Вдалого вам розслідування, — озвалася я. І пішла додому.

Настрій був зіпсований остаточно. Перший робочий день виявився лайновим. Та ще й убивство сталося у людському кварталі. Магічним істотам його розслідувати не дадуть.

Просто не дозволять справі втекти до крилатих та рогатих.

Дивно ще, як мені штрах не спробували впарити за те, що я зайшла майже вночі на людську територію. Даремно, звичайно, сказала, що відьма. Але, мабуть, саме через це мене відпустили. Вирішили не зв'язуватися.

Із істотами люди не любили вести справи. Намагалися триматися подалі, ніби всі ми були заразні. А це, до речі, дуже існуюча і скандальна справа п'ятдесятирічної давності.

Був якийсь Бейн Уліф, який наголосив, що магічні істоти переносять смертельну для людини заразу.

Що тоді почалося…

Тряхнувши головою, я постаралася позбутися невчасних думок. І нарешті зупинилася поруч із крихітним будинком із червоної цегли. Далі вулицею тяглися його брати-близнюки, що відрізнялися від мого лише номерком на мідній табличці.

Перевернувши ключ у замку, я опинилася вдома. Залишила на кухні булки, прийняла душ і впала спати. Незважаючи на пустий день, я втомилася як собака.

Цікаво, як пройшов перший день у решти випускників академії? Решти тридцяти трьох слідчх. Тих, кому з розподілом пощастило набагато більше, ніж мені.

Прокинулася я під тріск артефакту на тумбочці. Він підстрибував від натуги і тарабанив з такою силою, що стіни тремтіли.

— Так-так, доброго ранку, — пробурмотіла я, зосліпу намагаючись намацати його і деактивувати.

За вікнами тільки займався світанок. Але я спеціально вирішила прокинутися на кілька годин раніше. У мене були справи, які можна було вирішити лише зараз.

А вже за якихось півгодини, позіхаючи, я йшла назад у бік робочого магічного кварталу. І заздрила чорною заздрістю тим, хто міг дозволити собі купити будиночок на його околиці. До роботи – рукою подати. Та й через людські квартали ходити не доводиться.

Я знову повернула до кам'яного лісу триповерхових будівлель, щоб скоротити дорогу. Через палацовий квартал, що кільцем охопив королівський замок, зазвичай ходити було куди приємніше. Але довше.

Люди тільки-но почали прокидатися, потроху виповзати надвір. Я натягла на голову каптур тонкої темної накидки, щоб не виділятися, і прискорила крок.

Які би стосунки зараз не пов’язували людей з іншими расами, всі ми жили на території людського королівства. Отже, доводилося підлаштовуватися.

До будинку містера Фолька я дісталася, коли сонце вже зійшло. Ліхтарі на вулицях магічного кварталу згасли, а життя забило ключем.

Над головою раз у раз пролітали відьми, осідлавши мітли. А я лише проводжала їх сумним поглядом. Бо від особистої мітли відмовилася на користь навчання. Батько міг оплатити лише щось одне.

І тоді я полюбила піші прогулянки.

— Гей, руденька, посміхайся! А то від тебе темрявою фонить! — пролунало збоку.

Я тільки очі скосила у бік високого широкоплечого демона з крихітними ріжками на лобі. Він усміхався і затягувався димом із курильної трубки.

— Хто б казав, — озвалася я і все ж таки посміхнулася.