Вступ

Нічне небо було дивовижно чистим, з мільярдами зірок. Неподалік горіло багаття. В повітрі чітко чувся аромат різноманітних трав та магії. Я стояла посеред лісової галявини, та насолоджувалася всією цією атмосферою. Сьогодні моє посвячення в маги сновидінь.
 Я вирішила присісти на м'яку траву і зосередитися на своєму першому магічному ритуалі у Світі Сновидінь. Раніше я була тут лише кілька разів і завжди з наставницею, або батьком. Але до ритуалів мене не допускали:
- Світ Сновидінь дуже непостійний, та не приймає чужаків. Тому спершу ти повинна пройти посвячення та постати перед Старійшинами. Лише Велике Полум'я зможе визначити твоє покликання у цьому світі.-так завжди говорив мені батько. 
 Я знала, що немає сенсу розпитувати його про Велике Полум'я та Старійшин, він всеодно нічого нового не розповість, окрім: "На все свій час. В нашому світі, час - поняття відносне, та не має такої ваги, як у світі людей". Але все своє свідоме життя я жила саме у світі людей, і звикнути до плину часу в Світі Сновидінь можливості не мала. Навчалася я в звичайній школі, закінчила звичайний коледж, дружила зі звичайними дівчатами, навіть намагалася зустрічатися зі звичайними хлопцями, але стосунки завжди закінчувалися швидко, тож я з часом залишила безглузді спроби закохатися і знайти своє щастя серед звичайних смертних.  
Мало хто з Магів Сновидінь пов'язував своє життя з кимось зі смертних, але моєму батькові вдалося. Але з трьох дітей, з даром народилася лише я. Двоє молодших братів були простими людьми я, навіть, спершу засмутилася, що вони не зможуть побачити цей прекрасний світ таким, яким бачу його я та батько. Але моя куратор та за сумісництвом найкраща подруга Хелен розповіла, що люди теж можуть мандрувати у нашому світі, просто в ролі глядачів. Вони не можуть керувати власними сновидіннями. 
- Хто ж створює їм сновидіння, якщо вони не можуть ними керувати? - поцікавилася я на одній із лекцій.
- Департамент створення сновидінь. Найголовніший з усіх. - дівчина дістала згорток пергаменту, та розкривши його вказала пальцем на зображення міста. - Ось він.
- Це повністю все місто?! - я уважніше глянула на карту, та з недовірою глянула на подругу. 
- Так. Адже людей на світі багато. І працюють вони у дві зміни. 
- А це що за місце?- мою увагу привернуло зображення темного замку, обвитого колючим плющем. Подруга прослідкувала за моїм пальцем і на кілька секунд на її обличчі відбилися емоції непідробного жаху, та несподіванки. Схоже вона не очікувала, що я взагалі побачу це на карті.
- Це Сонна Пустота. Темне та небезпечне місце. Там народжуються найстрашніші та найтемніші нічні жахіття. Нажаль, Сонна Пустота непідвладна Департаменту. Якщо хтось із магів заходив туди, то більше ніколи не повертався. За легендою там ув'язнений дуже темний Маг Сновидінь, якого покарали за порушення головного правила Світу. Не користуватися магією до повного посвячення.
І він більше ніколи не зміг повернутися у світ живих. Його назавжди поглинула Темрява.
 Я настільки захопилася спогадами про минуле, що не помітила, як до мене підійшла Хелен:
- Час настав. Ходімо.
 Я встала, та подалася до Великого Полум'я.