**Сцена 2: Спогади**

*Місце: Перехрестя, поза часом.*  

Туман згущується, Оксана стоїть перед Смертю, її вишиванка тече червоним, ніби кров’ю, коса гуде, ніби вітер у лісі. "Згадай," — шепоче Смерть, її пальці гладять Оксанину шию, холод пронизує, але жар рве груди, вона стогне, її очі скляніють. Туман розступається, спогад оживає — майстерня в Києві, Оксана малює, її коханець, Тарас, цілує її шию, його руки гарячі, грубі, вона падає на підлогу, їхній секс — пристрасний, її стогони лунають, але він шепоче: "Ти моя," і зникає з іншою. Смерть сміється, її рука ковзає по грудях Оксани, її дотики — ніжні, але липкі, як смола, Оксана кричить, але спогад рве далі — її шкіра тріщить, Тарас стає тінню, його руки рвуть її полотно, кров тече, вона падає, її душа болить.  

"Ти любила," — шепоче Смерть, її голос низький, спокусливий, вона нахиляється, її "губи" близько, холодний подих змішується з жаром, Оксана тремтить, її ноги слабнуть, але спогад змінюється — мати стоїть над нею, її очі палають: "Ти ганьба роду!" Її голос — ніж у серце, Оксана малює, але полотно горить, мати стає черепом, її руки хапають, рвуть її волосся, Оксана кричить, падає на коліна, її груди стискає. Смерть гладить її спину, її пальці — лід і вогонь, вона шепоче: "Це твоя душа," — Оксана стогне, збудження й біль зливаються, туман танцює, вишні падають, їхній сік пахне смертю.  

Дзвони співають колискову, спогади рвуть її — коханець, мати, її картини оживають, монстри з полотен хапають її, їхні кігті рвуть шкіру, вона кричить, але Смерть тримає її, її дотики гарячі, спокусливі, Оксана відчуває себе голою, її душа тріщить, село виє, тіні шепочуть: "Обери..." Вона б’є по землі, її руки в багні, спогади стають пастками, Смерть сміється, її коса блищить, Оксана падає, її очі палають, але розум тане, вона шепоче: "Я не хочу згадувати," — але Смерть шепоче у відповідь: "Ти мусиш," і туман ковтає її, дзвони б’ють, село дихає її болем.