Процес

Нас двоє. Я знаю про нього все, бо, якщо задуматись, не знаю нічого. Ми у якійсь просторій залі, де сплять сотні людей. Він переступає через одного з них та нахиляється над хлопцем, який здається мені дуже знайомим і починає щось робити руками над його головою, скалячи зуби дивною посмішкою. Я питаю, нащо Він то робить, а Він піднімає на мене свої осатанілі очі та, не перестаючи скалитись, відповідає, що, якщо це зробити з людиною, яка спить, вона зійде з розуму. Але навіщо? – виривається в мене, але я не пам’ятаю, чи відкривав рота. «Ти ж хочеш стати поліцейським?» - питає Він і я згадую, що прийшов до нього саме з цим проханням, бо більше ніхто не міг мені допомогти. А Він все продовжує щось шаманити над обличчям хлопця, який починає мотати головою зі сторони в сторони, бити руками об підлогу і бубоніти щось незрозуміле. Але не прокидається. Я кричу: «Досить» і хочу зупинити його рукою. В наступну мить моя рука зустрічається з його долонею. Він привітно посміхається та питає, ким я мрію стати. Мабуть, я знов задрімав посеред розмови, бо довго не спав, думаю я та відповідаю: «Мандрівником у часі». Він продовжує посміхатись та хлопає мене по плечу, а потім каже: «Дивись! Зараз почнеться» і вказує пальцем на арештованого, якого ведуть через весь коридор до центру. І у ту ж саму мить, коли той старий, наче висушений кимось, хто висмоктав його життєву силу, чоловік зупиняється перед нами, я розумію, що це і є той хлопець! Який мить тому ще був молодий! Я дивлюся на свої долоні, але шкіра молода, виходить, постарів лише хлопець. Може це сон? – питаю я у себе та озираюся. Навколо червоні стіні та невидимі вікна, зашторені синіми фіранками. Ми стоїмо у широкому коридорі якогось готелю, бо усюди двері з різними номерами. Простір освічується блідо – лимонними променями, джерел яких я не помічаю, але бачу пітьму у самому кінці, здається, безкінечного коридору, який звужується у кінці до розмірі чорної крапки. Все це здається абсолютно логічним: і суддя за трибуною посеред коридору, і манекен, одягнутий у форму медичної сестри по ліву руку, і лялька - прокурор зі стетоскопом на шиї у блакитній формі фельдшера по праву, бо, врешті решт, іде слухання важливої справи, а нас викликали, як свідків. Тому я заспокоююся та просто слухаю вердикт. Товстий суддя у високі білій перуці та мантії б’є молотком та каже: «За злочин, який Ви не скоювали та не могло скоїти, а мова про майбутнє жорстоке вбивство голими руками посеред зали суду, я приговорюю Вас до довічного ув’язнення у психіатричній лікарні». Молодий дід здивовано дивиться на адвоката, яка іде йому назустріч, щоб заспокоїти, потім на нас. Мене хтось смикає за піджак. «Він сходить з розуму!» - пошепки каже мені обличчя з посмішкою божевільного, трохи нижче якої знайомий мені костюм друга, з яким ми прийшли. Звинувачений починає трястися, мотати головою зі сторони в сторону та бити руками повітря позаду себе, а потім дивиться на адвоката, яка вже підійшла, намагаючись сказати щось заспокійливе, та б’є її прямо у сонячне сплетіння. В мене паморочиться голова від шоку. Я відкриваю очі та бачу усе чорно-білим, наче у сповільненій дії. Від такого удару тіло її відлітає у інший кінець коридору та його затягує у себе пітьма, а голова дівчини з гарною зачіскою на японський манер зависає у повітрі та дивиться на мене мертвими очима. Голова падає і вже майже знову молодий хлопець стрибає немов росомаха та приземляється біля прокурора, тіло якого розбиває навпіл. Суддя розуміє, що стане наступним і одними лише губами благає викликати поліцію, а потім дістає телефон та набирає номер. Різкий звук. Це мій рингтон, який відволікає перевертня з головою та тілом вовкодава. Він озирається на мене. Ми зустрічаємося очами, а коли я блимаю і відкриваю їх знов, його вже нема. Чомусь я лежу. Може, від шоку. Суддя підбігає до того, що лишилося від адвоката та прокурора і дивиться на мене, мабуть, думаючи, що я у відключці, що не так, бо мені допомагає мій друг, який щось шепче та робить руками з моєю головою. Суддя підходить до голови дівчини та бачить гаманець, який піднімає та кладе собі в кишеню. Потім він підходить до розірваного навпіл тіла прокурора, яке більше нагадує два шмати м’яса і лізе тому у кишені, трохи відвертаючись, щоб не бачити того жахіття. І лише після цього Він вирішує викликати швидку, щоб ті склеїли труп та вдихнули у нього життя. Я підіймаюся і йду до нього, діставши з кобури табельну зброю та приказуючи не рухатись. З другим перевертнем я вирішую розібратися пізніше, а зараз треба арештувати суддю, який лише посміхається, наче не розуміючи, про яку крадіжку йдеться. Я не встигаю наблизитися до нього, бо із іншого коридору виїжджає машина швидкої допомоги. Вона здає задом та зупиняється біля трибуни. Водії виходять перекурити, а з задніх дверей виходять жінка та чоловік у ділових костюмах і стають по обидва боки від трибуни, за яку вже встав суддя, що починає казати: «Шановні, сьогодні у цьому залі сталося жахливе вбивство голими руками, яке скоїв цей чоловік». Я хочу сказати, що сталося непорозуміння, але не можу. Я відкриваю рота, з якого не вилітають слова. Я озираюся на свідків, в надії знайти допомогу, але один з них взагалі якось дивно смикається та сміється, вказуючи на мене пальцем, від чого мене охоплює така звірина, неконтрольована злоба та образа на несправедливість системи, що я вже навіть не слухаю адвоката, яка йде, щоб, мабуть, стягнути з чесного поліцейського грошей, а просто б’ю її як будь якого злочинця у найболючіше місце, як вчили в академії, а потім стрибаю, що піймати прокурора, який починає тікати, і просто хапаю його за плече, але не розраховую силу і розрізаю його навпіл ребром долоні. Посміхаюся та піднімаю очі на суддю, натякаючи, що Він буде наступним і тут стається щось дивне. Я чую знайому мелодію, наче з минулого життя, але згадати її не можу. Я обертаюся і бачу лише двох свідків, один з яких щось чаклує над головою іншого, присівши на коліно. Лють відпускає мене і я чую сирени поліцейської машини, тому починаю панікувати, бо не знаю, куди бігти. І тут переді мною відкривається двері, з яких висовується рука, хапає мене і двері зачиняються. «Тут можна сховатися. Їх тут багато» - каже невідомий мені голос, у якому чутно ледь стримуваний сміх, який, здається, от от і вирветься з зубів. Я нічого не бачу, бо навколо пітьма, лише чую, як Він просить мене переступати через щось і я роблю це, а потім відчуваю, що Він вкладає мене спати на жорсткий матрац. Я не заважаю йому, лише питаю, чи може Він мені допомогти, бо я вже не хочу бути перевертнем через те, що це дуже небезпечно. І засинаю, не почувши відповідь, а просинаюся від того, що Він щось робить руками, схилившись наді мною, та наче з кимось розмовляє, кого я не бачу, бо не можу рухатись. Я взагалі не можу ворухнутися. Від цього мені дуже погано, наче з мене висмоктують силу. Від болю самі собою починають тремтіти руки та смикатися голова, але я згадаю, що це і є ритуал з позбавлення мене здібності бути перевертнем. Я бачу лише його підборіддя, частину обличчя і руки, рухи яких наче розмивають простір, та згадую про все, що сталося. Він питає в когось, ким той хоче стати, а у відповідь чує: «Росомахою», і розумію, що Він може виконувати бажання, тому починаю благати лише про одне, повторюючи це знову і знову: «Вбити суддю».