міф

Деражня

Якось князь об'їжджав свої угіддя. Він не встиг подолати й половини шляху, як раптом на стежку вискочив дикий кабан. Закипіла мисливська кров, і князь, не роздумуючи, пустив коня навздогін. Свита тільки встигла кліпнути, а вершника вже не було. Ліс поглинув його.

Звіра він не наздогнав. Їхав між деревами, доки не опинився в незнайомому місці. Між стовбурами блиснула річка, а на березі він побачив людей: кілька хлопців сиділи біля води і здирали кору з колод, які лежали рядами на піщаному березі. Голоси їхні лунали досить голосно, князь стримав коня, вирішивши не виявляти себе. Він заховався за деревами й почав слухати.

Один із хлопців розповідав щось таке, що здавалося на побрехеньку. Він говорив про старий бабин переказ: мовляв, є спосіб вичинити шкіру звіра так, щоб вона ставала рівною, як полотно, міцною, як дерево, і м'якою, як мох.

Князь виїхав з-поміж дерев. Хлопці повставали, знітилися, але він зупинив їх рухом руки і звернувся до оповідача:

— Якщо зробиш мені таку шкіру — виконаю твоє бажання.

Розпитавши, чий це край і хто тут пан, він поїхав. Пан зустрів його з усіма почестями, провів до свити, а коли повернувся, дізнався про обіцянку, дану простому хлопцеві. Злякався він, що той забажає його панське місце посісти. Тому вирішив знешкодити його заздалегідь: відібрав у хлопця інструменти, залишив без нічого й поставив до найтяжчої роботи, сподіваючись, що без засобів той не впорається, збивши пальці до кісток.

Та хлопець не відступив. Вночі, щоб пан не побачив, він ходив у ліс і відшукав старий дуб, кора якого трималася ще від дідових часів. Здер її, поклав у воду. Потім узяв у мисливців найбільшу шкіру. Ніч за ніччю вимочуючи шкіру він її м'яв, тер та дер знімаючи залишки жиру й м'яса. Руки кровоточили, а він не зупинявся.

Минав час. Князь повертався додому тією ж дорогою і вирішив заїхати, бо йому було цікаво, чи хлопець хоч спробував виконати своє завдання заради бажання.

Хлопець розгорнув шкіру перед ним. Вона лежала рівно, без жодної зморшки: м'яка, як замша, і міцна, як і має бути добре вичинена замша. Такої якості придворні майстри не могли досягти роками.

Бажання хлопця виявилося простим, він кохав дівчину, але не мав за що справити весілля. Князь не лише дав грошей на весілля , але й поставив хлопця керуючим над вичинкою шкіри.

Від'їжджаючи, князь оглянувся на береги річки, на колоди, на тихих людей за роботою і запитав пана:

— То що ж це за місце, де простолюдин виявився розумнішим за пана?

— Це лише деражня, — відповів пан. — Місце, де деруть дерево. Воно не має назви.

— Ну що ж, — сказав князь, — нехай буде Деражня.