міф

Дубен (Дубно)

Темні ліси вкриті швидкоплинними літами заманювали до себе у середину людей які, блукаючи не завжди находили з нього вихід. Одна дівчина так довго блукала, що віднайшла найстаріші дуби у цьому лісі. Оскільки наступала ніч вона залізла у дупло дерева сховавшись від звірів. Серед ночі дівчина почула голоси, від яких прокинулась. Вона дізналась, що той, хто скуштує жолуді з цього дуба, той стане щасливим.

Вранці дівчина назбирала у хустку жолудів і пішла шукати дім, щоб зробити усіх щасливими.

Йде, коли чує, що ззаду хтось наздоганяє. Дівчина побачила кабана і, щоб врятуватись полізла на дерево, а жолуді з хустини на землю посипались. Кабан підібрав жолуді та пішов геть.

Дівчина крокує далі, коли назустріч ведмежа вийшло. Реве, лапу тягне, їсти просить. Відсипала йому дівча жолудів аби ведмедиця на зов не прийшла.

Прямує дівчина далі залишки жолудів до грудей притискає. Коли назустріч білка вистрибнула. Дівча злякалась, виронила хустину, набігли білки, розтягли жолуді ледве встигла один жолудь схопити. То швидко з'їла його, поки останнього не лишилася.

Повернулась дівчина у своє поселення, розповіла, яка з нею пригода трапилася, а люди лише розсміялися.

Невдовзі народила дівчина хлопчика, назвала його Дубинею. Як тільки пішов малюк так став дров до пічки носити. Як підріс, то не давав нікому матір ображати. Коли став парубком то вже сила така була, що дуби голіруч з коренем вивертав.

Для тих земель настали темні часи, вороги розгулялися. Та не давав спуску Дубиня розбивав вороже військо, не давав грабувати поселення. Стали обходити Дубиню вороги стороною. Гірко стало Дубині за рідну землю, за безпомічних людей, тож зібрався він нечисть поганяти.

Взмолилася до сина матір, що буде її серце неспокійне за нього переживати.

Посадив Дубиня саджанець дуба, пояснив матері, що поки той не засохне, а рости буде то все з ним добре.

Ходив Дубиня землями рідними. Він робив добро з братами названими. У народі його кликали Вернидуб, а селище, з якого він родом – Дубен.