міф

Тернопіль

Подейкують, що жив колись собі князь. Була у нього донька від дружини. Та мав він сина від іншої, знатного роду у далеких землях яка розмовляла іншою мовою.

Князь помер. Настав час, народ зібрався на “віче”, щоб з'ясувати хто ж буде новим князем. Кожен з бояр бачив себе на його місці. Поки вони сперечались, з'явився чоловік який розповів людям, що є у князя спадкоємець, та грамоту князя показав, яку той ще при житті написав.

Поки загін пішов за спадкоємцем, бояри не вщухали як так якийсь хлопчисько позбавить одного з них влади. Тож вирішили вони об'єднатися та знищити нащадка, поки той буде в дорозі.

Про це почула дочка князя. Бажаючи кращої долі, батько заздалегідь віддав дочку волхвам, щоб ті її мудрості навчили. Хоч вона не могла зайняти його місце, проте могла бути волхвою і стати радницею князя. Тож волхитка направилась на зустріч брату, щоб врятувати його.

Тяжко було волхітці протистояти найманцям. Життя брата постійно було у небезпеці, чим ближче вони наближалися до своїх земель, тим більше воїнів ставало на її шляху.

Лютозвір – з повадками рисі, силою ведмедя, а розумом та люттю вовка. Волхитка, обертаючись у звіра, давала гідну відсіч. Про лютого звіра ширилися чутки. Та це не зупиняло людей, які хотіли заробити, знищивши майбутнього князя.

Битви ставали дедалі запеклішими. Найманці гуртувались, збираючись до купи. Рани лютозвіра не встигали заживати, як з'являлися нові. Волхитка була виснажена, її сила ставала обмеженою, вона вже не могла супротивитись частішим нападам.

Виснажена волхитка знала, що назустріч їм вирушили війська з воєводою який має намір їх захистити. Проте вона вже не мала сил захищати брата. Рятуючи брата, волхва спромоглася на останнє диво. Вийшов у чисте поле, вона обернулась на рослину, яка густо заполонила землю. Гострі голки не дали змогу найманцям дістатися до хлопця.

Коли Поль був врятований і посів місце князя, він не міг забути вчинка сестри своєї Терени. Там, де вона його востаннє врятувала, заснував він місто. З'єднавши їх імена воєдино, він надав йому назву Тернопіль.

Люди, скуштувавши плоди з колючої рослини, розповідали, що смак ягід терпко-кислий, як доля брата й сестри. Та щоб не забути вчинок волхви, прозвали колючу рослину її іменем – Терен.