міф

Лубни

Був собі луб’яний будинок у землях родючих, краяних. Звідки він взявся, ніхто вже не пам’ятав. Люди ставились до нього з повагою, чистоту тримали, часом лагодили. Ходили серед люду розмови, що дім був непростий, по-різному він гостей зустрічав. Когось він грів та оберігав, а когось застуджував і до себе не пускав.

Не знали того степові нападники, які до краяних земель грабувати прийшли. Не гадали вони, що навіть будинок може дати відсіч.

Узрів дерев’яний дім на пагорбі, ватажок наказав зробити на цьому місці табір, щоб відпочити після довгої дороги перед славним походом.

Поки ставили шатер, ватажок зупинився у будинку. Миттю бруд за чоботами заходив до хати і покрив усю підлогу. Підлеглі почали обкурювати приміщення, дивний сморід наповнив дім. У стіни вбивали кілки, щоб розвісити там свої ковдри, шкури та побутові речі.

Кімната ввібрала в себе те, чого не бажала. Тож піч яку хотіли розтопити почала опиратися кидаючи дим з сажею всередину, не даючи вогню розгорітися.

Кочівники залили піч водою. Занесли землі з вулиці, обклали її камінням та розпалили вогонь. Подув вітерець, розніс він полум’я і так зайнялась домівка. Кинулись люди до дверей, а ті зачинились та не відчиняються. Ледве встигли вилізти у вікно.

Раділи степові загарбники зібравшись біля вогнища і сміялися. Їли, пили та веселилися, поки не полягали спати.

Прокинувся ватажок від гомону який з зовні шатра доходив. Вискочив, дивиться, а будинок на своєму місці стоїть, ніби у пожежі не горів.

Дивилися диво-хату як зовні, так і зсередини. Все було точнісінько таким, як до їхнього приїзду. Розгнівався вожак на охоронців і висік їх за те, що дозволили збудувати домівку у них під носом, а вони нічого не помітили. Бив сильно за те, що всі могли загинути якби ворог захотів їх вбити. Він знову спалив домівку, щоб не бачити цієї зухвалості та насмішку над його племенем. Вожак поставив удвічі більше дозорних, щоб не було більше такого глузування.

Наступного ранку лють вожака не мала меж. Хатина стояла на сусідньому пагорбі. Хто глузує з нього? Вожак розмістив сторожових на всіх пагорбах, щоб піймати кривдників його честі, знову спалив будинок.

Але на ранок будинок стояв вже тільки біля річки. Вожак спалив і його.

За наказом військо вирубало всі дерева в околиці, знищило всі кущі, заглянуло під кожен камінь в пошуках образників. Оточивши великим колом шатер лідера військо несло службу всю ніч.

Але будинок знов з’явився на старому місці біля головного шатра. Чутки серед війська ширились про злих демонів які хочуть звести їх з розуму.

Лідер кочівників бачив, що його військо втрачає бойовий дух через цей будинок-демон. То ж вирішив якнайшвидше покинути це місце. Востаннє підпаливши домівку, зібравши військо, він вирушив у похід вже зі запалом що гасав…

Степові нападники програли битву. Кочівники поверталися тією ж дорогою. На своєму пагорбі їх зустрічала хатина. Не чіпали вони її, проходили повз, зиркаючи, мов побитий собака на палицю.

Чи мало нападників потрапило до рук війська Володимира Святославовича. Розповідали вони про дім, який підірвав військовий дух. Тож вирішив князь направитись до того місця.

Він приїхав до дивної хатини, але не став до неї заходити. Він велів дім як людину, хрестити, та збудувати навколо фортецю. Він заснував на цьому місці місто, яке в честь луб’яного будинку назвав - Лубни.