Казки та міфи

  Уже другий рік війни дванадцятирічний хлопчик Мирослав проживав у підвалі своєї домівки з бабусею. Батьків він не бачив відтоді, коли окупанти їх схопили.

  Одного разу прогулюючись містом після гучного обстрілу, Мирослав натрапив на величезну вирву від ракети. Земля після вибуху осипалася, а під нею була незнайома нікому в місті старовинна будівля. Хлопчик був мрійником, йому завжди кортіло якоїсь пригоди. Він почав оглядати отвір і думав, як туди залізти.

  Приніс довгу мотузку, прив’язав до дерева і спустився вниз. Денне світло проникало всередину й давало змогу роздивитися просторий дах. Будівля була величезна.

  Серце стрімко затьохкало в грудях – стукіт відлунював у голові. Ось вони – скарби. Уздовж стіни стояли скриньки. «Піратське золото», – промчала блискавкою думка. Мирик сповільнив свою ходу як тільки старі дошки скрипіли. Дістався найближчої скрині й відчинив її.

  Лахміття. Розчарування. Перевів погляд на іншу шафарню.

  Невдовзі майже всі скрині були відімкнені. Надія згасала. Що ж не так із цим скарбом? Невже не пощастить? Чому тут саме шмаття?

-              Агов, там хтось є? – пролунав голос із поверхні.

  Мирослав завмер на місці, навіть подих затамував.

-              Агов, ви мене чуєте? – знову пролунав чоловічий голос.

  Тиша була єдиною відповіддю на запитання згори.

-              Ну якщо нікого, то я забираю мотузку!

  Погляд Мирослава помітив, як вужівка потяглася вгору.

-              Не треба! Я тут! – хлопчина жвавим кроком попрямував до отвору.

-              Ти що там робиш? – кульгавий старий вусань здивувався, побачивши сусіда.

-              Я спустився подивитися, що тут, але крім старого шмаття нічого не знайшов.

-              Тоді вилазь хутчіш. Нічого тобі там робити.

  Отримавши вдома прочуханки, Мирослав не міг знайти собі місця – йому не давали покою ті нерозкриті скрині. Піти з дому він не міг – бабця не пускала.

  Ніч була неспокійна, знову лунали вибухи. Було дуже страшно. Бабусині міцні обійми оберігали бешкетника. Згодом голос війни замовк, та хлопчина не  міг спати – думками повертався до пригод.     

  Раптом щось гуркнуло – Мирослав аж підскочив у ліжку. Вже був майже день. Хлопчина зрозумів спросоння, що то бабуся на кухні впустила каструлю. Поївши, шалапут роздумував, як накивати п’ятами з дому. Дбайлива наглядачка весь час одним оком дивилася на онука. Але старість робить своє. Щойно бабця закуняла біля телевізора, як Мирослав чкурнув з дому. Йому вже кортіло чимдуж дістатися до місця, адже він довідався з Інтернету, що ті лахи були схожі на старовинний одяг 18 сторіччя...

  Але діставшись до місця, Мирик остовпів. Вирва витоптана. Безліч слідів. Унизу його очікувало розчарування – скрині зникли. Обнишпоривши дах, хлопчина знайшов лише ганчір’я в кутку. Хлопець згріб усе в якийсь мішок і мерщій чкурнув додому, поки його ніхто не застав та не прокинулася бабця.

  Добігаючи додому, хлопчина почув свист у небі. Одразу рушив до підвалу. На порозі його вже чекала стара з суворим обличчям.

-              От лихо тебе носить! Скоріш забігай!

  Пролунав вибух.

  Вони сиділи тихо, слухали прильоти, щоразу здригаючись. Коли все скінчилося, хлопець попоїв і прослухав нову порцію нарікань. За бабиним наказом Мирослав узяв книжку й умостився на мішку зі здобиччю, яку ще не встиг роздивитися.

  «Яка нудьга», – думав Мирослав, удаючи, що читає. От інша річ – телефон. Але його відібрала баба й поклала в кишеню. Не зоставалось нічого іншого, як читати. Невдовзі читача поглинув сон.

  Чудовий яскравий день обігрівав літнім теплом малого Мирослава. Щастя тримало його за підняті руки. Він ішов разом із батьками й сміявся. Батьки теж посміхалися. Усі разом зайшли в будинок. Батьки відпустили руки малого й попрямували вперед. Двері скрипнули й зачинилися, привернув увагу хлопця. На простору кімнату впала напівтемрява. Мирослав хотів знову глянути на батьків, але не побачив їх. На їхньому місці стояли якісь невідомі постаті. Усе навкруги набуло наче якихось старовинних рис – кімната, меблі, одяг тих людей.

  Вони про щось розмовляли, але хлопчик чув лише якісь розмиті звуки. Незабаром у руці молодої жінки з’явилася маленька кулька світла. Випущена плазма прошила бік молодика, який, однак, зміг уникнути смерті. Він упав додолу.  Біля нього нізвідки виник папір із зображенням кремінного пістолета. Зброя стала справжньою, щойно він узяв її з малюнка. Чоловік спрямував зброю на жінку й вистрелив. Чаклунка встигла підняти руки й виставила перед собою сяйво. Куля, наткнувшись на перепону, відкинула чарівницю назад. Маг упав на спину, виставив вільну руку й спрямував закляття на супутницю. Тканина поглинула чарівницю, зробивши її своєю заручницею.

  Поранений чарівник повернув пістоль на аркуш і витяг із нього нову зброю. Дістався полотнища з зображенням чарівниці. Чаклунка жадала вийти назовні. Замах руки – і гостре лезо ножа пройшло по тканині, жодним чином її не пошкодивши.  Маг знову заніс руку, щоб проштрикнути матеріал наскрізь, але нічого не вийшло.

Роздивляючись полотнище, чарівник помітив нитку, що стирчала зверху біля рамки. Потягнув за неї. Нитка піддалася. Тканина почала розпускатися. Різкі рухи виснажили чародія. Він відчував, що довго не протримається. Ще мить – і смерть.

Повернувшись до аркуша з зображенням пістоля, чоловік так і не довів свого діла до кінця – на тканині досі виднілося взуття жінки. Рятуючи своє життя, маг заточив себе в аркуш паперу.

  «Оце так сон»,  – подумав Мирослав. Він не розплющував очей, тримав у пам’яті жінку, схожу на матір. Потім згадав про мішок під головою. Хлопчик устав і почав витягати з нього залишки тканини. Добре, що бабця кудись вийшла. У самісінькому низу лежав такий самий залишок матерії з чобітками та ниткою, як у його сні.

  Тривога! Що це? Як таке може бути? Мирослав приходив до тями. Проте цікавість узяла гору.