7 А серед ваших родичів були герцоги?

- Гей, хлопче! Анумо, йди сюди! – зненацька почув Петрик.

Він озирнувся – зовсім поруч стояли два хлопчики, дуже схожі на його сусідів – Опанаса та Кирила. Але вдягнені вони були якось незвично – майже в лахміття. Обличчя в обох були замурзані, руки брудні, волосся розпатлане… Могло скластися таке враження, що це не Кирило з Опанасом, а якісь два безхатьки, які не тільки не мають свіжого одягу, а й не вмивалися з місяць.

Петрику стало трохи лячно – наче це його сусіди, яких він добре знав, та чому вони такі дивні? Може щось погане з ними відбулося? Чи це все ж таки не вони? Поки він так розмірковував, ці діти підійшли до нього впритул.

- Ти чому не озиваєшся? – невдоволено промовив схожий на Опанаса. – Це ти так нам грубіяниш?

- А ми йому зараз пику натовчемо, й він стане наче шовковий! – запропонував другий, схожий на Кирила.

- Кирило! Опанасе! Ви це чого? – перелякано промовив Петрик.

- Хто? – хлопці здивовано дивилися на Петрика, потім перезирнулися між собою й порснули зі сміху.

- Ну що «Кирило»? – сміючись, передражнював один.

- Ой, усе, «Опанасе»! – додав другий.

- А хіба ви – не вони? – Петрик узагалі нічого не розумів, але радів, що ці незнайомці принаймні не починають битися.

- Ми точно не вони! – промовив один.

- Та ми навіть не уявляємо, хто це такі! – додав другий.

- І тебе бачимо вперше.

- То давайте знайомитися. Я – Петрик. – і він простягнув їм руку.

- Я Ходько! – озвався той, що був схожий на Кирила, й нарешті потис руку Петрику.

- А я Розваляй! – озвався інший. Та він руку вирішив не тиснути.

- Які у вас дивні імена. Хіба батьки могли вас так назвати? – здивовано спитав хлопчик нових знайомих.

- Які імена? – не зрозумів Ходько.

- Хто це такі «батьки»? – не менш здивовано спитав Розваляй.

- Ну як, хто? Мама й тато…

- Ти якісь дивні речі торочиш! – переглянулися між собою хлопці.

- Краще показуй, що там у тебе в кишенях! – умить посуворішав Розваляй.

- І то, діло кажеш! – додав Ходько. – Чого це ми з ним тут панькаємось! А він іще й знущається, слова якісь дивні…

- Та в мене нічого немає, – одразу зніяковів Петрик. Усе ж таки нові знайомі виявилися зовсім не дружелюбними. – Хіба що сірники…

- О! Це дуже потрібна річ! А ну, жени їх нам! – Розваляй одразу поліз у кишені до дитини.

- Ми навіть компенсацію тобі дамо! – запевнив Ходько. – Ось, дві цукерки! Яку візьмеш собі? – і він дістав з кишені дві цукерки трюфеля в обгортці.

У Петрика аж очі загорілися – йому ці цукерки дуже подобалися. Виявляється, хлопці не такі вже й погані – за сірники цукерку дадуть! Та цукерок було лише дві, тобто на всіх усе одно не вистачить. Але його ж угощали, а хіба можна відмовлятися, якщо вгощають!

- А якщо я візьму обидві? – невпевнено спитав Петрик, намагаючись вирішити проблему вже перевіреним раніше способом.

Хлопці у відповідь почали гучно реготати. Потім взяли кожний по цукерці, демонстративно розгорнули й запхали собі до рота. Перевірений раніше спосіб знову не спрацював.

- Ось твої цукерки! – промовив Розваляй, кидаючи обгорткою від з’їденої цукерки в Петрика.

- Тримай іще! – кинув свою обгортку й Ходько. І вони, жуючи цукерки, розтягли свої пики в задоволеній посмішці. – Бачиш, обидві в тебе!

- Не хочете ділитися, то не діліться! Та дражнитися чому? – буркнув Петрик. – А смітити довкола – це взагалі погано! – додав він, а про себе подумав: «Не тільки виглядають наче свині, але й ведуть себе не краще». Та вирішив, що казати це в голос усе ж таки буде зайвим.

- Ти диви, яке воно в нас… – було добре помітно, що попри всі намагання та наморщений лоб Ходько, дожовуючи цукерку, ніяк не може підібрати найбільш влучний вислів.

- Виховане! – вставив Розваляй, дожувавши свою цукерку.

- О! Точно! Таке культурне…

- Одяг чистенький, волосся стрижене…

- Личко мите… – продовжували знущатися випадкові знайомі.

- А може нам його в багнюці виваляти? – зненацька запропонував Розваляй. – Ото нехай уся його культура трохи зійде та й стане він не гіршим за нас.

- Та може краще його герцогу віддати? – припустив Ходько.

- Так, краще до герцога! – погодився Петрик. Хоча він навіть не уявляв, про якого такого герцога у наш час узагалі може йти мова.

- Ти ба! – порснули обидва хлопці зі сміху. – Він до герцога згодний!

- Та ти ж навіть не уявляєш, хто це такий!

- Ну, це, мабуть, вихована, витончена людина, яка не смітить навколо себе…

Петрик замовк і здивовано дивився, як ці хлопці від сміху позгиналися, тримаючись за животи.

- Якісь ви дивні! – хлопчик нічого не розумів.