6. Примари

Петрик певний час постояв у розгубленості й озирнувся навкруги, кліпаючи очима. Навколо було зовсім порожньо, навіть спитати, де він і куди йти, не було в кого. Та ось посеред дороги зненацька з’явилися три невеличкі червоні стрілочки, що розташовувалися одна за одною та блимали червоно-жовтим світлом. У хлопчика в ту ж мить проснулася цікавість – це нагадувало йому якусь гру. То треба було йти за ними?

Петрик наступив на першу стрілочку, й вона згасла. Проте за нею з’явилася нова, яка кликала його далі, – перше правило цієї гри стало зрозумілим. Так він ішов уперед, загашуючи попередні вказівки й отримуючи в ту саму мить нові. Проте до чого все це може привести? Який сенс у грі, що йому вчергове нав’язали? У комп’ютері все виглядало зовсім інакше – він завжди бачив усе ігрове поле й розумів, куди треба йти та що робити, правила йому пояснювали заздалегідь. Тут же він був пішаком – наче ним хтось керував, спрямовуючи на виконання чергового завдання, показуючи лише невеличкі шматочки гри та змінюючи правила на ходу.

Трохи поблукавши вулицею поміж різними будинками, стрілки привели його до якоїсь дивної печери. Чи може це була зовсім не печера, а щось на кшталт підземелля? Просто посеред дерев’яного паркану відкривалася невеличка щілина, в яку міг би протиснутися далеко не кожний. Оскільки в цій щілині одразу були помітні сходи, то вона нагадувала скоріш підземелля, ніж печеру. Ніде більше жодної стрілки не світилося – за логікою, Петрику треба було ступати у невідомість, яка очікувала на нього за цією невеличкою щілиною. Та як туди проникнути? І що чекає на нього в тій черговій паралельній реальності?

Раптом над щілиною в паркані з’явилося табло, на якому бігли яскраво-червоні цифри. Може це був якийсь знак? Так само несподівано перебіг цифр зупинився на нулі й уся табличка засяяла зеленим світлом. Щілина розкрилася, й перед Петриком з’явився абсолютно нормальний прохід з вишуканими мармуровими сходами, що вели в суцільну темряву.

«До початку гейму залишилося тридцять секунд», – зненацька промовив якийсь робот. А може це промовила й людина, тільки дуже «металевим» голосом. «І що буде, якщо я не зайду до цих казематів?» – чомусь подумалося хлопчику. Металевий голос, наче вловивши його думки, тут же додав: «Якщо після останнього сигналу перед початком гри ти не зайдеш у локацію, то будеш вважатися таким, що програв!».

Зрозуміло, що Петрику кортіло порозмислити – чи варто взагалі йти до тієї локації, або що буде, якщо він програє… хоч там, хоч тут? Узагалі хлопчику подобалося грати, але чомусь ніхто його навіть не попередив про мету цієї гри… Що це взагалі таке й яка саме гра очікує на нього попереду, а може все це до гри не має ніякого відношення? Бо в іграх, навіть якщо хтось і помилявся, все можна було почати спочатку! Скільки спроб йому дадуть тут?

Зненацька ця дурнувата гра почала видавати писки, а зелене табло замиготіло… Думати часу не було! А він же ж завжди потребував часу подумати… Так, він міг думати довго, а потім, незважаючи на обраний варіант, зробити все навпаки! Тут хлопчик навіть не встиг придумати якісь варіанти… І він просто ступив на ті мармурові сходи. Вчасно, бо тільки спустився на другу сходинку, як зелене табло згасло, писки припинилися, а щілина повністю зачинилася за ним. Що ж, знову йому перекрили зворотний шлях, вимагаючи рухатись тільки вперед.

У підземеллі було достатньо темно й лише сходи підсвічувалися м’яким неяскравим світлом. Вони були наче намальованими й зблизька навіть не нагадували мармур. Стіни на дотик так само більше нагадували малюнок на папері, ніж справжнє каміння, проте проткнути їх пальчиком у нього не вийшло.

Що ж, тепер він вимушений брати участь у грі, змісту якої зовсім не розумів! Та хіба це було для нього новим? Тут скрізь з ним постійно хтось грався… Проте тільки на цій дивній локації усе більш-мен нагадувало гру – комп’ютерну гру… «Ще й погано намальовану!» – чомусь про себе додав Петрик.

А як він зможе зрозуміти – де завершення гри? Він виграв, чи, як завжди в грі з рідними, інших варіантів тут також і не передбачалося? Та десь у глибині душі хлопчика дуже муляли сумніви: а якщо він програє? Питання було навіть не в тому, що він не знав, що таке програш і чим він йому загрожує. Чим саме повинна закінчитися ця гра? Чи дадуть йому змогу зробити кілька спроб, якщо він помилиться? І взагалі – хто може дати ці спроби? Хто ним грається, як йому заманеться?

Поки він так розмірковував, сходинки привели його до великого… ока! Чи що це могло бути ще? Зрозуміло, що це око так само було несправжнім, проте воно повністю перегороджувало дитині дорогу й обійти його не було ніякої можливості. Велика куля з блакитною райдужкою була розмірами як весь прохід. Ця дивна перепона просто висіла над поверхнею зовсім нерухомо та віддзеркалювала сходи, якими хлопчик до неї дістався.

Петрик підійшов майже впритул до цієї неочікуваної перепони й замислився. Що тепер робити далі? Зрозуміло, що ігри йому, як і його друзям, завжди подобалися. Особливо він любив перемагати! Проте більшість з відомих йому ігор не давала часу подумати – треба було просто діяти! Так, через це він під час гри постійно помилявся! Острах помилитися був настільки великим, що Петрик відмовлявся грати в ігри з іншими хлопцями. Але як так виходило, що він при цьому постійно вигравав у рідних? Невже то було не по-справжньому? Вони його просто дурили?

Ці думки були дуже важливими для нього, та тут ніхто йому не давав часу на роздуми. Так само, як і в справжніх іграх, від нього постійно вимагали діяти. Знову прозвучав якийсь сигнал, але що саме робити Петрик поки навіть не уявляв. Суто інстинктивно він ткнув пальчиком у це око. На диво, пальчик та навіть кисть вільно, без перешкод, потрапили всередину ока. Від несподіванки він відсмикнув руку.