5. Найбільше страхіття

Зрозуміло, що Петрику було боязко виходити за ворота, за якими на нього очікувала зустріч із якимось килимом. Він чомусь одразу пригадав той килим, що висів у батьківській спальні на стіні. Там, де поряд завжди був хтось із дорослих, на ті уявні страхи можна було б уваги й не звертати. А що на нього очікує тут, за оцими вафельними воротами, які надгризло його друге «Я»?

 Шлях додому був лише один – через отой килим. Та чи впорається він? Чи так він хоче додому, що ніякі страхіття не можуть стати на заваді? А якщо там оті покемони, а його Скеля не тільки нічим не допомагає, а ще й на нього нападає наче на ворога…

Зненацька Петрик відчув, що страх пропав… Ну не те щоб йому взагалі не було жахливо, та цей страх був якоїсь іншої природи. Його лякала не темрява, якої він так боявся і яка могла підкрастися зненацька, не небезпека, з якою він міг стикнутися, не якісь там монстри й навіть не невідомість. Лякало тільки те, чи вистачить у нього сили впоратися з оцим усім… Та що йому втрачати? Тут він залишатися не хоче все одно, по допомогу чекати марно – треба ставати дорослим та, як постійно каже бабця Надя його тату, брати на себе відповідальність…

Петрик, нарешті завершивши ці сумні роздуми, штовхнув вафельні ворота й ті, навіть без скрипу, легко, наче пушинка, відчинилися. Він озирнувся на рослинний натовп востаннє й помахав їм рукою.

- Пам’ятай, – ми завжди допоможемо!.. – вигукнув гіркий перець.

- Ми більше його ніколи не побачимо! – почав волати кабачок, обливаючись сльозами.

Схоже було, що більшість присутніх представників рослинного царства готові були до нього приєднатися.

Хлопчик вирішив, що слухати подібні голосіння перед отою невідомістю буде зайвим. Тому він швиденько розвернувся й, не оглядаючись, рішуче вийшов із шоколадної галявини. Так, він ще чув кумедні голоси й доволі гучний лязкіт мухоловки та вже не розрізняв, що саме казали ці цікаві створіння. Також він навіть не хотів думати про те, кого вони тепер згодують своєму власному монстрові, так старанно вирощеному всім рослинним світом.

Вийшовши за ворота, на диво ніякого килима перед собою Петрик не побачив. Навпаки, перед ним відкрився надзвичайно мальовничий краєвид. Невеличка стежка від самісіньких воріт вела через ідеально рівний, наче тільки-но підстрижений яскраво зелений газон. Там, на віддалі, розкидані по газону за певним малюнком виднілися різнобарвні кущі й дерева, стрижені під різні форми. У хлопчика склалося враження, наче він потрапив до добре доглянутого вишуканого парку.

Петрик посміхнувся й зробив перший крок стежкою, увійшовши до цього газону насичено зеленого кольору. Та майже через кілька кроків стежка роздвоїлася. Хлопчика дивувало чітке дотримання геометричних фігур: абсолютно рівні стежки бігли праворуч і ліворуч за обрій, не маючи ніяких відгалужень. Принаймні звідси їх не було видно.

А куди ж тепер йому йти? У казках, які інколи читали вдома батьки або бабуся, дорога завжди розділялася на три, а на спеціальному камені писали, що мандрівника очікує, якщо той обере одну з них. А що робити тут, коли цих невеличких стежок лише дві й ніяких інструкцій ніде не передбачено? А якби й було щось написане, то чи зміг би Петрик оце прочитати сам? Піти праворуч чи ліворуч? Ці стежки абсолютно однакові. І взагалі, куди вони ведуть? А головне – куди потрібно саме йому?

Ну хоч розірвися! Як можна рухатись у двох напрямках водночас? І як на зло, ніде жодної підказочки! І тут йому спало на думку – може використати якусь лічилочку? Він чомусь пригадав ту, якої навчили в садочку. Петрик заплющив очі, показав пальчиком праворуч і розпочав рахувати:

- Енi - бенi, люки - паки, тюль - буль - буль, каляки - смаки, еус - деус, кiсла - деус, еус - деус – бац!

Ну що ж, за лічилочкою йому треба ліворуч. «Яка дурна лічилка!» – чомусь подумалося йому, – «цифри й літери спробуй-но запам’ятати, а оцей набір незрозумілих слів сам у голову заліз…».

Почухавши потилицю, Петрик розвернувся ліворуч і… знову замислився. Хіба можна довіряти цій дурній лічилочці, яку ненавиділи всі діти в його садочку? А якщо вона помиляється? То це помилиться й він, чи тільки лічилка? Хоча до чого ж тут лічилка – вертати ж треба буде йому!

Дивно! Лічилки використовує… А чому це він не спитав у тих рослинок дорогу? Куди саме йому потрібно йти та де шукати килим… точніше, Володарку світів?

Ну ось – нарешті розумна думка! Петрик посміхнувся сам собі й розвернувся, намагаючись якомога швидше дістатися шоколадної галявини. Та що він бачить? Вафельні ворота зникли, а за газоном, без будь-яких стежок та проміжків, стояв суцільний височенний бетонний паркан. То, виявляється, тут ніяких зворотних шляхів не передбачалося – йти треба тільки вперед. І хто ж тепер винний, що раніше не вистачило тями задавати оці всі питання?

А взагалі, рослини обіцяли йому допомогу! Та він не зможе перелізти через той паркан – годі й намагатися. А якщо й перелізе, що там очікує на нього? А може мухоловка перегризла прути клітки й уже всіх пожерла, хіба що крім перцю? І взагалі – чи залишилася та шоколадна галявина, яка з’явилася так зненацька? Може її там уже давно немає?

Знову суцільні питання й жодної відповіді! Хлопчик зупинився в розгубленості та кліпав очима. Якщо намагатися на всі ці питання шукати відповідь, то він може забути про дорогу додому! Як там йому казала бабця Надя? Зайвими питаннями ситий не будеш.

До речі – їсти хочеться! Чого це він пригадав… А вдома варення, сирники із сметаною! Та зараз – хоча би просто сметану! З хлібом та трішечки цукру зверху… Що там сметану! Петрик зараз був згодний хоч на борщ, хоч на котлети… І чому раніше, вдома, коли була така нагода, він приндився й не їв те, що давали батьки?! Бач – цукерки йому потрібні, варення! Зараз хоча б окрайчик який…