4. Дивовижний сад

Від образи в Петрика наверталися сльози – він завжди допомагав Скелі! Навіть від бабці Наді скільки разів рятував свого робота. А та невдячна залізяка посміла назвати свого господаря злодієм! Нарешті переконавшись що галас, який здіймав Скеля, зовсім вщух, дитина перестала шморгати носом й оглянулася навкруги.

На цей раз Петрик, пройшовши через дірку в паркані, потрапив до якогось дивного саду чи, може, городу… Що це взагалі таке? З усіх боків на нього дивилися найрізноманітніші… овочі й фрукти! Як таке взагалі може бути? Ці великі, наче намальовані в мультиках, плоди, розміром майже з самого хлопчика, дивилися на нього очима! Хіба овочі чи фрукти можуть мати очі?

- Чого вирячився? – промовив зелений кабачок, що був до нього найближче.

- Ви ще й розмовляєте? – здивувався хлопчик.

- А що ми гірші за тебе? – обурилася велика жовта диня.

- Не гірше… та овочі не розмовляють! – Петрик дивувався все більше й більше.

- А я ж вам про це казала! – тут же озвалася велика темно-червона вишня, набувши гордовитого вигляду. – Не повинні овочі розмовляти!

- Ви знущаєтеся з мене? Ні овочі, ні фрукти розмовляти не повинні! – обурено вигукнув Петрик. – І взагалі, у вас не повинно бути рук чи ніг… Ви повинні рости на кущах, деревах, стеблах… Ви не можете отак валятися на грядці!

- Нічого подібного! – заперечив яскраво-червоний помідор, який тільки-но підібрався поближче до неочікуваного гостя. – За нашими соціологічними дослідженнями, більшість опитуваних дітей відповіли, що овочі й фрукти зростають у магазинах на поличках одразу почищені й помиті!

- Ти ще пригадай, – додав великий кавун, – що двадцять відсотків із них бачать овочі тільки у вигляді готових салатів!

- До речі, консервованих! – аж підплигнув кабачок! – Одна дівчинка сказала, що кабачки світло-коричневі, бо кабачкова ікра саме такого кольору! – було помітно, що його збуренню немає меж. – Уявляєш? Кабачок, і коричневого кольору!

- Світло-коричневого… – невдоволений постійним галасом кабачка пробурчав качан капусти.

- Це з якими дикунами ви спілкувалися? – здивувався хлопчик.

Вони в садочку вчили різні рослини… Проте він так і не зрозумів, чому саме повинен дивуватися найбільше: тому, що ці овочі й фрукти мають кумедні очі, руки, ноги й можуть пересуватися, тому, що вони говорять, чи тому, що вони ще при цьому й здатні думати?

- Так, ти правий! – підсумувало велике червоне яблуко, чухаючи свою яскраву шкірочку начебто на потилиці. – Зараз більшість дітей абсолютно неосвічена!

- Вони погано навчаються в школі! – додала жовта груша, розчулено плеснувши в долоні.

- Я ще в школі не вчуся, але вже добре знаю, де і як ростуть різні овочі та фрукти! Я сам допомагаю батькам їх вирощувати! – запевнив усіх Петрик.

- Хіба можна не навчатися в школі? – здивувалася морква.

- То давайте його відведемо до королеви! – запропонував галасливий кабачок.

- Справді, до королеви його! Може хоч він нам допоможе! – почали волати плоди, формуючи щільне коло навколо хлопчика.

- Нікуди я не піду! – перелякався той.

Петрик дуже не любив такого щільного оточення, особливо невідомої публіки. Та було запізно – рослини оточили його суцільним натовпом, із якого він не міг вийти.

- Ти так кажеш, наче ми питаємо твого бажання! – якось  агресивно заявив огірок.

- Якщо так, то я дійсно нікуди не піду! – почав вередувати Петрик, уперши руки в боки й тупнувши ніжкою.

Він не звик, що з ним не хотіли рахуватися. Навіть батьки питали його згоду! Нехай це була лише умовність, та після якої всі робили так, як хотіли вони, то при цьому його хоча б попереджали! Принаймні робили вигляд, що спитали його згоду! А тут, якісь рослинки, ще й починають ним командувати!

- Ну й не йди! – зробила злючі очі полуниця.

- А ми його віднесемо! – вигукнула картопля.

У ту ж мить вона підкотилася Петрику під коліна. Той не втримався та упав на овочі зверху. І вони, з веселим гомонінням, підхопили його та на своїх мультиплікаційних ручках та кудись понесли швидко, як могли.

Петрик зрозумів, що сперечатися з ними було марно, й мовчки спостерігав за тим, як мимо нього пропливають нові грядки з такими саме дивними плодами. По дорозі вони зустрічали найрізноманітніші рослини – траплялися де не де навіть банани, апельсини та інші фрукти й овочі, які він і справді зустрічав лише в магазинах, а деякі взагалі бачив уперше.

Якщо ж визнати чесно, нічого поганого від оцього неочікуваного контакту він не відчував. Навіть хлопчику було досить приємно – його несли цілою юрбою на руках, наче поважну особу. «І чому сперечався?» – сам собі подумав він.

І ось його винесли на якусь галявину! Та це була не просто галявина, а, так би мовити, царське подвір’я! Усе скрізь було зроблене з шоколаду, крісла – із зефіру. Посередині стояв великий подіум із мармеладу, а в середині нього трон з різнобарвних льодяників. По боках трону стояли зліва персик, а справа слива з опахалами з вафельних пластинок. Вони, кліпаючи в напівдрімоті очима, махали тими опахалами на трон, де на товстих зефірових подушках лежала… велика рожева куля!